| Лента | Форум | Что такое атеизм? | О сайте | Switch to English | Е.К. Дулуман | | ||||
| <<< Предыдущая стр. Следующая стр. >>> || Страницы: 1 2 3 4 5 | ||||
| | |||
Стоило Виктору Ющенко летом намекнуть чиновникам от образования, что школьникам пора изучать божьи заповеди, как уже осенью ученики 5-6 классов начали штудировать новый предмет, правда, факультативно. Такая исполнительность лишь добавила вопросов к дискуссии о преподавании в школах религиозных знаний. Решение Минобразования и науки о введении нового предмета, которому пока даже названия не придумали, было воспринято неоднозначно как со стороны педагогов, так и со стороны религиозных общин. Ведь до сих пор неизвестны методологии преподавания, не утверждены учебники, не написаны программы подготовки учителей. Правда, известна цель – изучение истории религии и моральных заповедей, которые существуют в разных вероучениях. Это должно происходить без религиозного воспитания детей и без привлечения их к церкви. Уроки не должны сопровождаться молитвами и другими элементами религиозных обрядов. Справка. За присутствие религиозной составляющей в образовательном процессе государственной школы выступают 42,6% опрошенных граждан Украины. Из них 27,7% считают необходимым изучение религиозных дисциплин добровольно (факультативно), а 14,9% – обязательно. Без молитв и проповедей Как только в нашем обществе поднялся вопрос о преподавании подобного курса, оно раскололось, по меньшей мере, на два лагеря. Люди стали бояться, что в школу придут священники-проповедники. Но, как оказалось, служители церкви не стремятся завладеть школами и сердцами детей. Они просто хотят начать с попытки объяснить обществу, что введение подобного предмета полезно. Для этого священники готовы стать похожими на партизан: переодеваться в гражданскую одежду, чтобы не смущать скептиков. «В первую очередь, мы должны сформировать социальный запрос на преподавание такого светского предмета, – уверен протоиерей Андрей Ткачов. – Мы должны приобщать детей к нашим традициям, нашей культуре. Мы так долго были иностранцами в своей стране. Ходили по улицам, и не знали имен тех людей, в честь которых они названы, проходили мимо храмов, и не задумывались об их роле в нашей жизни. Надо не стремится учить религии. Христианская этика должна проповедовать любовь и добро, учить ценить плоды чужого труда, беречь хлеб, не бросать его на землю. Мы хотим прививать культуру труда и любви к земле. Христианская этика – это в свободное время пойти и посадить дерево, помыть старушке окна перед Пасхой, уважать старшего, не смеяться над калекой». Это общепринятые человеческие ценности, о которых мы часто забываем и, которые надо донести в сознание и души людей. И начинать стоит с родителей. Практика показывает, что сейчас самыми невоспитанными оказываются именно они. «Преподавать христианскую этику, по моему мнению, должны обыкновенные учителя, – уверен протоиерей. – Пока что у нас в системе высшего педагогического образования нет такой специальности «богослов-теолог». И если у нас когда-нибудь такая профессия появится, это облегчит вопрос о выборе преподавателя. А пока должны быть обыкновенные учителя, те которые уже находятся в школьной системе. Но обязательно люди верующие. Кроме того, они должны пройти определенную переквалификацию при содействии церкви. Со временем этот механизм должен выработаться и отшлифоваться. Церковь и образовательные учреждения должны это все делать вместе. Ведь преподаватель-теолог должен быть морально устойчивым и иметь практику работы в школе, чтобы находить подход к детям. Это на первых порах, пока не появится преподаватель христианской этики. К тому же, согласно концепции, которую мы уже подготовили, преподавание должно быть внеконфессиональным. И хотя люди могут быть разных конфессий, но концепция сужает их действия – они ни в коем случаи не должны миссионерствовать. Мы хотим построить такую систему, чтобы человек не смог, даже если бы захотел, выйти за данные ему рамки, и не превращал урок в кафедру проповедников. Он не должен потом вести детей за собой в свою церковь. Он должен преподавать им некие базовые основные жизненные ориентиры и знания, необходимые для нормального человеческого бытия». Свобода выбора Уже в 370-ти школах и ПТУ Крыма введены предметы «Основы православной культуры Крыма» и «Основы исламской культуры Крыма». Это факультативы, спецкурсы и курсы по выбору. Например, в 23-й Симферопольской школе одновременно преподаются оба факультатива. Есть классы, в которых ученики выбирают, куда им пойти. Но многие дети захотели прослушать и тот, и другой курс. И руководство школы приняло решение сделать так, чтобы эти два предмета не проходили в один и тот же день. Профессор Крымского юридического института Таисия Титова рассказала о том, что было очень важно подобрать авторитетных преподавателей для ведения таких неоднозначных курсов. «Это учителя, кандидатуры которых одобрены методическими кабинетами и руководством школы, с одной стороны, а с другой – обязательно рекомендованные священнослужителями. Главное – это принцип толерантности и демократии, чтобы никого не обидеть и не оскорбить. Мы же понимаем, что в классе могут сидеть разные дети, особенно у нас, в Крыму», – уверена госпожа Титова. Личность человека формируется именно в школе, именно тогда вырабатываются ценности и приоритеты, человек понимает, что есть добро, а что зло. Однако, многие говорят, что введение подобного предмета нарушает конституционное право выбора. В данном случае, вероисповедания. И если не навязывать конкретные церкви и священников, а, наоборот, ознакомить с возможностью выбора, многим школьникам не пришлось бы выбирать между атеизмом и атеизмом, между теорией Дарвина и теорией Дарвина. А пока у детей нет всех источников знаний для осуществления полноценного выбора. От этого и происходят парадоксы. Ученику на уроке религиозных знаний говорят, что «сначала было слово…», а через каких-то сорок пять минут на уроке зоологии утверждают, что сначала была обезьяна… И ребенок теряется. Понятно, что важным моментом для введения «этики веры» является тот факт, что этот курс должен быть согласован с другими дисциплинами, и быть факультативным. Но так же некоторые опасаются, что подобные уроки могут стать «легким чтивом» и дети будут говорить, что он им нравится, например, больше чем математика, потому что он легче. Если раньше введение подобных факультативов была проблема заинтересованных родителей и учителя, то сейчас это становится причиной диалога между педагогами и служителями церкви. Но над созданием программы подобного курса должны трудиться как представители церкви, так и философы, психологи, педагоги. Знания, которые закладываются в курс, не должны быть эмпирического значения. Человек должен думать и сам решать: принимать ему то, о чем идет речь или не принимать. Это не должна быть сухая теория. Надо создать все условия для творческого сотрудничества. Но при введении новой дисциплины необходимо не только продумать организацию, но и учесть насколько кадровые и материальные ресурсы позволяют воплотить ее в жизнь. Спорным остается и вопрос как оценивать уровень знаний по предмету с условным названием «этика веры». Правда, тут учителя и священнослужители сходятся во мнении – это может быть только зачет-незачет. «Оценивает сама жизнь. Один может хорошо знать десять заповедей, но не применять их в жизни, другой – не зная того сам, ими руководствоваться. Существует фактор знаний и фактор действий. Главное – это не то, сколько ты знаешь, а как ты это применяешь в жизни», – точно подметил протоиерей Андрей Ткачов. источник: glavred.info
| ||||
Изучение религиозной этики - "Этики веры" - в украинских школах планируют ввести уже давно. Инициатива изучения школьниками религиозных предметов принадлежит президенту. В июне Виктор Ющенко предложил ввести в школах преподавание предмета "Этика веры" с 1 сентября текущего года. Такое предложение сразу поддержали православные конфессии. Разработка программы курса "Этика веры" началась 30 июня. Тогда в Министерстве образования и науки (МОН) состоялся круглый стол с участием представителей Всеукраинского совета церквей, на котором обсуждался вопрос создания комиссии для разработки концепции нового школьного предмета. 26 июля в Минобразования был издан указ, согласно которому "Этика веры" с 1 сентября этого года является обязательной для изучения в 5-6 классах. Однако в МОН программа нового предмета до сих не разработана. Впрочем, однозначного ответа, кто и как должен преподавать "Этику веры", не могут дать и в самой церкви. Ъ последний раз писал на эту тему 5 октября. В субботу в помещении столичного Дома кино прошла Всеукраинская научно-практическая конференция "Методология преподавания религиозных знаний в образовательных учреждениях Украины". Особенностью мероприятия стало то, что обсудить вопрос изучения "Этики веры" собрались представители всех конфессий, а также ряда религиозных организаций. Напомним, что ранее многие представители православных конфессий заявляли, что в разработке программы нового предмета не должны участвовать протестантские и евангелистские церкви. Все участники конференции высказались за скорейшее введение "Этики веры" в школьные программы. Главными аргументами при этом были "низкий уровень духовности среди молодежи", а также "отсутствие свободы выбора в изучении происхождения человека". Последнее священнослужители объяснили тем, что на данный момент происхождение человека в школах изучают лишь с точки зрения теории Дарвина, не предлагая при этом учащимся "альтернативного теологического изучения истории происхождения человека". Некоторые священнослужители, стараясь доказать низкий уровень духовности среди молодежи, также приводили в пример исповеди школьников о своем досуге. Директор института педагогических наук Иван Бендя заявил на конференции, что в его учреждении уже идет работа над созданием программы преподавания "Этики веры". По словам господина Бенди, главной особенностью нового предмета станет "интимно-личный диалог учащихся с преподавателем". Однако точной даты окончания работы над программой Иван Бендя не назвал. Что же касается преподавателей, то, как сообщил корреспонденту Ъ пресс-секретарь Украинской православной церкви Киевского патриархата игумен Евстратий, проводить уроки "Этики веры" будут только верующие преподаватели. Однако и на этот раз точные сроки начала преподавания в украинских школах "Этики веры" во время конференции так и не назвали. Представители МОН на мероприятии ограничились лишь официальными поздравлениями и декларациями о необходимости введения такого предмета в школьные программы. источник: Interfax
| ||||
В своем обращении к крымским мусульманам Муфтият отмечает, что несколько месяцев назад при Духовном управлении мусульман Крыма была создана рабочая группа по подготовке учебных программ и школьных пособий по истории исламской культуры, в которую вошли ученые, религиозные деятели, представители Министерства образования АРК и Муфтията. Духовное управление мусульман Крыма также напоминает, что 4 месяца назад Президент Украины Виктор Ющенко после встречи с руководителями религиозных конфессий поднял вопрос о преподавании в общеобразовательных школах на факультативной основе предмета под названием «Этика веры». Тогда же рабочая группа, созданная при Муфтияте, обратилась к руководству Совета министров и Министерства образования АРК с письмом, в котором отмечалась необходимость включения представителей мусульман в процесс подготовки учебной программы и школьных пособий по «Этике веры». Также в письме предлагалось включить в учебную программу по данному предмету информацию не только о православной вере, а обо всех трех традиционных религиях. «Несмотря на то, что с того момента прошло много времени, из крымского правительства не пришло никакого ответа, – отмечается в обращении Муфтията. – По некоторым данным, принято решение о подготовке для всех крымских школ программы и учебников, связанных исключительно с историей христианства». В этой связи Духовное управление мусульман Крыма подчеркивает, что крымскотатарские дети обучаются не только в 15 национальных школах с крымскотатарским языком обучения, но и в остальных почти 600 общеобразовательных школах автономии. «Если им не будут даваться знания об этике ислама, они будут изучать христианскую веру. А это несправедливо», – отмечается в обращении Муфтията. Духовное управление мусульман Крыма намерено повторно обратиться уже к новому правительству АРК с просьбой учесть предложения Муфтията. Леонид ИВАНОВ (Симферополь) источник: obkom.net.ua
| ||||
Мета зазначеного курсу - повернення до духовних цінностей християнства, заснованих на Святому Письмі, як основи відродження справжнього духовного і морального виховання. Це визначається:
| ||||
Концепція змісту навчальних курсів духовно-етичного спрямування Процес відродження незалежної демократичної України з її прагненням увійти повноправним членом у світову цивілізацію передбачає всебічне втілення в суспільне та індивідуальне життя цивілізаційних основ життєустрою на основі гуманістичних принципів, цінностей та норм. На важливе значення філософії і методології освіти у формуванні свідомості молодого покоління не тільки на основі наукового осмислення дійсності та матеріальної реалізації відповідного світоставлення, але й на більш високому духовно-моральному рівні з пріоритетом загальнолюдських цінностей наголошується у державній програмі “Назустріч людям”. В її завдання входить подолання не тільки соціально-економічної, але й духовно-моральної кризи, перетворення українського суспільства в розвинену цивілізовану націю. І. Проблема духовно-моральної кризи українського суспільства Стан духовної культури і моралі суспільства як в цілому світі, так і в Україні, викликає занепокоєння. Деградація усталених духовних цінностей внаслідок прагматизації життя, пропаганди насилля, нехтування правовими, моральними, соціальними нормами виросли до масштабів глобальної соціальної проблеми. В Україні йде важкий і тривалий процес визрівання нового типу духовності. Він обтяжений міжконфесійними конфліктами, сплесками антидуховності. Ідеологічний вакуум, що утворився від витіснення попередніх ідеологічних цінностей, заповнюється сурогатами. Відсутність міцних навичок конструктивного спілкування, загальних принципів розуміння сутності найпростіших соціальних процесів і явищ призводить до конфліктів, стресових ситуацій, неадекватної соціальної поведінки, і як кінцевий підсумок – “втеча від реальності” в алкоголізм, наркоманію, віртуальне комп’ютерне середовище. За останні десятиліття зруйнувались традиційні для українців переконання в необхідності дбати про репутацію чесної людини, якій довіряють. З метою матеріального життєвого успіху як кінцевої мети пропагуюється далеко не гуманні засоби, а духовні чесноти стали втрачати свою дієвість. Це роз’єднало недовірою людей, сприяло загальній кризі моральності. Сучасна психологія вважає джерелом мотивації вчинків людини, її поведінки, систему та ієрархію внутрішніх цінностей . У психічно здорової людини дана система має три рівні, на нижчому з яких – особисті та матеріальні цінності (власні потреби, розваги, задоволення, побут), на другому – культурні цінності (мистецтво, наука, загальнонародні надбання, правопорядок, самовираз), на третьому, вищому – духовні цінності (ідеали, смисло-ціннісні настанови, обов’язок перед суспільством). Соціальні умови, що нав’язують меркантильність і цинізм, сприяють деформації системи цінностей у досить великої кількості населення України. На нижчий рівень опускаються любов, сім’я, культурні цінності, а на вищий виходять матеріальні цінності, власні потреби, розваги та задоволення. Серйозну проблему складає інститут сучасної сім’ї. Діти і підлітки, які виростають у соціально і педагогічно некомпетентних батьків, відрізняються заниженою самооцінкою, страждають від самотності, часто стають жертвами агресивності, несприйняття ровесниками, що утруднює їх особистісний розвиток. Хаотична інформація, часто заснована на нижчих інстинктах, створення віртуальної реальності засобами кіно, відео, комп’ютерних ігор заважають адаптації дітей до оточення без втрати власної гідності і адекватного сприйняття світу. Загальноосвітня школа не дає дитині в повній мірі можливості системної поінформованості про її саму та зв’язки з оточуючими людьми, не вчить аналізувати свою поведінку і коригувати її у відповідності з моральними нормами, які встановило і виконує все прогресивне людство, діяти свідомо, відповідально і безпечно для себе і спільноти. П. Стан викладання навчальних курсів духовно-етичного спрямування. Освіта в Україні законодавчо є світською, громадянською. Вона забезпечує свободу совісті, гарантує вільне світоглядне самовизначення для кожної особистості, займає позицію, нейтральну як до релігій, так і до атеїзму. Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” (ст.6) не допускає обмеження на включення результатів наукових досліджень до загальноосвітніх програм за ознакою відповідності чи невідповідності положенням будь-якої релігії чи атеїзму. Після 80-річної практично атеїстичної позиції української освіти відношення до сакрального світу в її філософії і змісті почало змінюватися. Стало ясно, що для цілісного світогляду сучасної людини необхідна орієнтація в релігійній сфері, знаходження в ній духовних цінностей культурно-виховного значення. Створено факультети релігієзнавства та богослов’я у вищих навчальних закладах. В педагогічних вищих навчальних закладах викладаються навчальні курси релігієзнавства, етики релігії. В якості духовної основи виховання в загальноосвітніх навчальних закладах України експериментально випробовувалось декілька варіантів – Вальдорфська школа, школа Живої етики, космологічні духовні напрямки. З 1992 року у школах Львівщини, Тернопільщини, Івано-Франківщини був уведений експериментальний навчальний предмет “Основи християнської моралі”. Факультативний навчальний курс “Християнська етика” з 1998 року в порядку експерименту викладають в загальноосвітніх школах Західного регіону України за програмою університету Острозька академія. Підготовку кадрів для цього курсу здійснюють обласні інститути післядипломної освіти педагогічних працівників. Соціологічні дослідження, проведені в 2003-2005 роках у 13 навчальних закладах середньої освіти м.Запоріжжя в ході моніторингу за впровадженням курсу “Основи православної культури”, дали позитивні результати щодо відношення дітей та їх батьків до формування у дітей позитивних якостей і необхідності викладання курсу. Виявлено і недоліки у методиці викладання. Протягом 2000-2005 років різноманітні програми з основ християнської етики і культури впроваджуються практично в усіх регіонах України завдяки ініціативі церков. Однак, через відсутність загальнодержавного концептуального підходу до вирішення проблеми духовно-морального виховання громадян України намітилися тенденції саме до релігійного змісту цих програм на противагу культурологічному, що передбачається світським характером освіти, вивчення “Біблії” як церковно-релігійного підгрунтя, а не пам\'ятки культури, проведення обрядів, що законодавчо, як і релігійна освіта, дозволяється тільки в приміщеннях, що належать церкві. Проблеми морального виховання обговорювались на науково-практичних конференціях, організованих МОН України: “Морально-етичне виховання школярів у системі громадянської освіти і виховання” (листопад 2001 року, м. Івано-Франківськ) та “Цінності християнської культури як фактор морально-етичного формування особистості” (жовтень 2002 року, м. Київ). Схваливши “Концептуальні засади формування духовної особистості на основі християнських моральних цінностей”, остання виробила конкретні і аргументовані рекомендації, щодо розвитку освіти, суспільної діяльності, роботи з батьками, організації та проведення культурних заходів. З метою формування у дітей та молоді високоморальних якостей, патріотичної та громадянської свідомості, ціннісних орієнтирів на засадах традиційних національних цінностей українського народу створюються варіативні програми “Історія релігій”, Основи християнської етики і культури”, “Основи релігієзнавства”, курси морально-етичного змісту в позашкільній освіті . Академія педагогічних наук України розробила методичні рекомендації “Формування духовної культури особистості на основі християнських моральних цінностей в освітніх закладах України” (2003 р.), за якими досягнення цієї мети покладається на позашкільні освітні заклади, клуби, бібліотеки, музеї, дитячі та юнацькі організації, об\'єднання батьків. Ш. Понятійний апарат, принципи побудови навчальних курсів духовно-етичного спрямування. ХХІ століття ООН назвало “Століттям людини”. Його початок відзначається посиленням прагнень людей в усьому світі створити більш справедливе суспільство. Формується нове ставлення людини до світу, до себе, усвідомлення необхідності гуманізації суспільного життя, посилення відповідальності людини за свої дії. Людина перетворюється на реального суб’єкта свого життя. В цьому сенсі перед освітою постає задача не лише інформаційного розвитку випускника навчального закладу, але й закладання соціальних та духовно-етичних засад його подальшого життєвого шляху. Стратегія сучасної освіти України виходить з положень Конвенції ООН про права дитини, Декларації прав дитини (20.11.1959 р.), принципи 7 та 10 якої стверджують, що дитині “має надаватися освіта, яка сприяла б її загальному культурному розвиткові і завдяки якій вона могла б на основі рівності можливостей розвинути свої здібності і особисте мислення, а також усвідомлення моральної і соціальної відповідальності, і стати корисним членом суспільства”. В західних країнах, де за законом церкві надають право здійснювати релігійне виховання та навчання у державних школах, іде злиття клерикальної та світської освіти. У Франції, Канаді, США державна школа відокремлена від релігії, і релігійна освіта функціонує лише в недільних школах та на позашкільних заходах. Європейський вибір напрямку розвитку української нації має орієнтацію на розвиток вільної і морально відповідальної особистості. Для реалізації процесу такого формування необхідні навчальні програми загальнопедагогічного, громадянського, загальноосвітньо-культурологічно-виховного напряму. Вони мають навчати молоде покоління брати за основу своєї життєвої позиції і дій духовні моральні цінності, які є основою гуманістичних цінностей. Сучасна освіта має грунтуватися на парадигмі “людина культури”, якій близькі історичні і культурні традиції, у якої сформовані культурні цінності, устремління до моральності, краси, вищих духовних засад. В зв’язку з новизною для світської педагогіки і дискусійністю тем, які розглядаються в даній концепції, наводиться перелік понять, щодо яких існує багато неоднозначних визначень, без претензії на універсальність. Поняття “культура” поліаспектне, має різний зміст - як то: - культура сучасної загальнолюдської цивілізації; - культура релігій з конкретними відгалуженнями для кожного окремого культу ; - культура як мистецьке поняття; - культура поліетнічної нації, об’єднаної державою – національна; - культура окремого етносу ; - культура окремих спільнот та прошарків; - індивідуальна культура як ступінь інтелектуальності, вихованості і соціальної адаптованості; - культура життя людини ХХІ століття як міра її гуманізації, цивілізованості, відповідності загальнолюдським цінностям і нормам. Вона має включати моральні настанови з усіх цих різновидів культури. Гуманізм - це відродження духовності, національної культури, абсолютної цінності життя людини, її блага, принципів справедливості та людяності як норми людських взаємин. Гуманізація – визволення свідомості від догм тоталітарного, авторитарного мислення, ствердження системи гуманістичних цінностей. Гуманістичні цінності – це соціальні можливості для кожної людини розвиватися як духовно-моральна особистість, маючи права на реалізацію своїх здібностей та самовдосконалення. Духовність – це культурна спрямованість особистості – її життєві інтереси, переконання, погляди, ідеали, світогляд, ставлення до життя, до інших людей, до своїх обов’язків і до самого себе.У духовності інтегруються емоціональні та інтелектуальні можливості особистості, які виражаються у творчій діяльності, ціннісних орієнтаціях і моральних установках. Мораль – це система поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей. Поняття духовності та моралі органічно переплітаються між собою. В людині вони стосуються мислення, почуттів, волі, що зумовлюють позицію та поведінку особистості. Етика – це система норм моральної поведінки людей, їх обов’язків по відношенню до суспільства. Особистість – суспільна істота, яка вільно та відповідально визначає свою позицію серед інших, здатна до свідомих соціальних дій; орієнтується у своїй життєдіяльності на прийняття суспільних цінностей. Моральність – об’єктивована мораль, діяльність особистості, що мотивується моральними ідеалами, переконаннями, принципами. В українській народній культурі дотичним до поняття “мораль” є поняття “совість” як внутрішня інстанція для перевірки власних намірів і вчинків. За допомогою совісті людина робить вибір між Добром і Злом. Свобода совісті – право кожної людини вільно вибирати світський чи релігійний світогляд. Законодавство України забороняє нав’язування якихось обов’язкових переконань, релігії, так само як і розпалювання міжрелігійної ворожнечі й ненависті чи образу почуттів громадян. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається. Державна система освіти в Україні відокремлена від церкви (релігійних організацій), має світський характер Пріоритетом державної програми “Назустріч людям” є віра – поняття багатозначне, воно вміщує і віру в Бога, і віру людей в себе, в свої сили. Віра як філософське поняття – це найважливіший феномен внутрішнього духовного світу людини, основою якого є безпосереднє сприйняття індивідуальною свідомістю тих чи інших норм і цінностей життя як безумовно істинних. Віра є персоніфікованою щодо того, хто вірить, і того, кому довіряють. Вона є центральною світоглядною позицією і водночас психологічною установкою на прийняття тверджень, ідей, позицій і рішучість їх дотримуватись. Віра зміцнює силу духу, надає рішучості, збільшує реальні можливості людини. Людина не може жити без віри. В решті решт, віра означає небажання особистості змиритися з існуючим станом речей, спонукає її змінювати світ. Почуття довір’я до себе, до людей і до світу є наріжним каменем здорової особистості. Довір’я неможливе без чесності як основи суспільної моралі, принципового переконання в ній кожного члена суспільства. Віра в об’єктивне існування вищих за людину сил і цінностей є основою релігії . Сакральне – (від латинської sacrum – священне) те, що належить Богу. Тотожне вірі, надії і любові, його “органом” є людське серце. Дух – філософське поняття, яке означає ідеальне, нетілесне начало на відміну від матеріального., легко проходить всюди і так само легко уходить за будь-яку межу; тому він здатен доходити до вершин світобудови(тобто бути досконалим), творить будь-яку граничну цілісність і привносить у кожне окреме наявне буття переживання сенсу Церква, релігійна організація – добровільне об’єднання віруючих для проведення обрядовості релігійного культу. Церкві властива жорстко фіксована система віровчення і культу; ієрархічний принцип управління; поділ на клір – професійних служителів культу, і мирян – рядових віруючих. Релігієзнавство – наука про суть, розвиток і поширення релігій, про духовний розвиток людства. Толерантність – світоглядна нейтральність, попередження зіткнень і антагонізму на світоглядному підгрунті в демократичному суспільстві, де плюралізм світоглядів – необхідна умова діалогу і співробітництва вільних особистостей. Християнство – найпоширеніша в Україні і в світі релігія, яка об’єктом віри має Іісуса Христа, боголюдину, моральні заповіді якого дві тисячі років є основою гуманістичного виховання і соціальної етики, від Різдва якого в наш час ведеться відлік років нової, християнської, ери. Історія його життя, Вознесіння і Воскресіння подається в Новому Завіті “Біблії”, або Святого Письма, яку протягом тисячоліть вивчають в усіх країнах світу, черпаючи в ній основи педагогіки. Душа – сукупність психічних і моральних якостей людини, що складають її внутрішній світ. ІУ.Мета, завдання та стратегії викладання навчальних курсів духовно-етичного спрямування. Метою введення в загальноосвітні навчальні заклади навчальних курсів “ Етика релігій”, “Основи християнської етики”, “Християнська етика” є ознайомлення дітей та молоді з історичним шляхом постійних пошуків людиною духовних цінностей. Найбільше уваги надається пізнанню духовно-етичних засад християнства. Враховуючи, що духовні і світські навчальні заклади мають різну специфікацію змісту і мети освіти, статус і підпорядкування, необхідно мати на увазі, що навчальні курси “Основи християнської етики”, “Християнська етика” не є комплексом відправ релігійного культу для воцерковлених віруючих, і тому не повинні мати відношення до конкретних християнських конфесій. Віра в даному контексті розглядається як особистісно орієнтована програма духовно-морального виховання майбутніх громадян України на прикладі історичних духовних цінностей та традицій, пов’язаних з найбільш поширеною в Україні християнською етикою. Навчальний курс “Етика віри” створено для вирішення проблеми здатності дітей та молоді включатися до соціального життя, адаптуватись у ньому, створювати позитивний тип відносин. Школярі засвоюватимуть соціальні, психологічні і духовно-моральні основи сучасного життя людини в їх зв’язку з розвитком духовно-етичної культури людських спільнот на протязі історії, яка збереглася шляхом передавання з покоління в покоління звичаїв, традицій, релігійних культів, священних текстів. Метою і завданням навчального курсу “Етика віри” є виховання висококультурної людини, яка володіє знаннями про рушійні сили людської діяльності, досвідом етичних відносин, має позитивний духовно-моральний потенціал і життєтворчу компетенцію. Така особистість на прикладах справжньої духовності народів, що історично населяли територію України і склали її духовне ядро, має бути патріотом України з дієвою громадянською позицією. Курс “Духовна культура сім’ї” як складова “Батьківської просвіти” має на меті компенсувати досить поширену педагогічну некомпетентність батьків, навчити їх на основі духовно-етичних засад створювати в сім’ї сприятливі умови для розвитку дитини як особистості. У. Методологічні засади, підходи, принципи, критерії побудови навчальних курсів духовно-етичного спрямування. Методологічною основою викладання навчальних курсів є державна орієнтація на виховання в українській школі всебічно і гармонійно розвинутих особистостей з патріотичною громадянською позицією, європейським світоглядом, соціально, етично, духовно та культурно підготовлених до активного творчого життя, самореалізації та виконання обов’язків. Цьому сприяє гуманістична модель освіти, доповнена Національною програмою виховання дітей та учнівської молоді в Україні. Методологічним підгрунтям є системно-діяльнісний та особистісно орієнтований підходи до побудови змісту курсів духовно-етичного спрямування. Діяльнісний підхід має на увазі активне дійове засвоєння учнями тематики уроків з реальним формуванням власного свідомого ставлення до життя, високого рівня саморозвитку, моральної, соціальної і психологічної зрілості. Особистісно орієнтований підхід признає дитину як найвищу цінність, яка користується своїми громадянськими правами і свідомо приймає суспільні обов’язки. У педагогічному плані даний підхід передбачає розуміння, прийняття, визнання дитини як вільної і відповідальної особистості. Основними принципами викладання навчальних курсів духовно-етичного спрямування мають бути: принцип доступності знань, адаптація філософської, соціологічної, психологічної, релігійної інформації до змісту основних предметів і віку дитини чи підлітка; принцип національної спрямованості і патріотизму – формування у дітей та учнівської молоді гордості і відповідальності за свою державу і націю, шанування історії і культури украінського народу; принцип гуманізації - відношення до підростаючої особистості як до вищої цінності, врахування її вікових та індивідуальних особливостей і потреб, стимулювання свідомого ставлення до своєї поведінки, діяльності, життєвих виборів на основі духовно-етичних засад; принцип наступності та практичної цілеспрямованості передбачає наступність у реалізації змісту і завдань навчальних курсів та орієнтацію на практичне втілення засвоєних духовно-етичних засад як мотивацій життєтворчої особистості; принцип інтегративності – поєднання теоретичних знань з різних галузей суспільних наук, психології, педагогіки, народознавства, релігієзнавства та синтез теоретичних і практичних знань в цілісну систему; принцип плюралізму уможливлює варіативність авторських програм з урахуванням вікових, регіональних, соціальних та релігійних особливостей дітей та їх сімей; принцип культуровідповідності – процес формування культури життя особистості шляхом творчого засвоєння учнями загальнокультурних надбань з історії людства, в тому числі з культури релігій; принцип особистісної орієнтації враховує неповторність психічних особливостей кожної дитини, потребує індивідуального підходу до освітнього процесу; принцип полікультурності передбачає інтегрованість української культури у європейський та світовий простір, створення для цього необхідних передумов; формування у дітей та учнівської молоді відкритості, толерантного ставлення до ідей, цінностей, відмінних від національних, до культури, мистецтва, вірування інших народів; здатності диференціювати спільне й відмінне в різних культурах, сприймати українську культуру як невід’ємну складову культури загальнолюдської; принцип соціальної відповідності обумовлює необхідність узгодженості змісту і методів навчальних курсів реальній соціальній ситуації, в якій передбачається формування у школярів готовності до розв’язання життєвих проблем; принцип превентивності означає надання знань для профілактики негативних проявів поведінки дітей та учнівської молоді, вироблення імунітету до негативних впливів соціального середовища; принцип життєвої смислотворчої самодіяльності передбачає процес становлення особистості як творця і проектувальника свого життя, який уміє приймати самостійні рішення і нести за них відповідальність, повноцінно жити й активно діяти у динамічних життєвих умовах, постійно самовдосконалюватися, адекватно і гнучко реагувати на соціальні зміни; принцип свободи совісті обумовлює можливість вибору серед світських навчальних курсів такого, що більше відповідає світоглядним переконанням учнів та їх батьків. Принципи взаємопов’язані між собою і складають систему побудови навчальних курсів та методів їх викладання. . У. Суб’єкти спільної діяльності та цільові групи, які беруть участь у викладанні навчальних курсів духовно-етичного спрямування. Суб’єктами спільної діяльності, які беруть участь у викладанні навчальних курсів духовно-етичного спрямування, є: Департамент середньої та дошкільної освіти МОН України; Спеціальна комісія з вироблення змісту навчальних курсів з етики віри та релігієзнавства; Науково-методичний центр середньої освіти МОН України; управління (відділи) освіти і науки обласних (міських, районних, районних у місті) державних адміністрацій; органи місцевого самоврядування та самоорганізації населення, батьківська громада; науково-дослідні інститути АПН України та НАН України; навчальні заклади різних типів та рівнів акредитації; обласні інститути післядипломної освіти педагогічних працівників; позашкільні освітні заклади, дитячі та молодіжні громадські організації, благодійні фонди, соціальні служби для молоді; музеї, бібліотеки; церкви, релігійні організації; засоби масової інформації. Основною метою суб’єктів спільної діяльності є консолідація і координація зусиль для вироблення спільної толерантної позиції щодо сучасного змісту програм і навчально-методичних матеріалів навчальних курсів, їх вікової приналежності, пошук шляхів законодавчо виважених методів донесення до учнів і студентів навчальних закладів світської освіти духовно-етичних засад світових і національних релігій як основи загальнолюдських цінностей без релігійної обмеженості світогляду і непримиримості, фанатизму, догматизму та консервативності. У рамках Концепції доцільно виділяти такі цільові групи: учні загальноосвітніх та вихованці позашкільних навчальних закладів, учнівська та студентська молодь; вчителі, класні керівники, шкільні психологи, соціальні педагоги; викладачі усіх типів та рівнів акредитації; представники церков та релігійних організацій. УІ. Зміст, форми і методи навчальних курсів. Навчальні курси “Основи християнської етики”, “Християнська етика” мають своїм змістом ознайомлення учнів початкової і старшої школи з основами християнства, його духовними та культурно-історичними цінностями, морально-етичними нормами життя християн. Обов’язковою умовою викладання є шанобливе ставлення до релігійних вірувань будь-якої конфесії і розуміння різниці між світською поінформованістю щодо основ християнської етики і культовими відправами, які законодавчо є справою безпосередньо церков в їх приміщеннях. Курси викладаються за вибором і за згоди батьків. Основою змісту навчального курсу “Етика віри” для учнів основної школи є ознайомлення дитини з етико-психологічними, соціальними і філософсько-світоглядними категоріями, що утворюють взаємопов’язану систему підготовки до соціального життя. Другим етапом є свідоме формування світоглядного простору і власної позиції на основі духовно-етичних норм та ідеалів. Третім етапом є створення внутрішнього світу особистості, її свідомої життєтворчості, позитивного стилю життя. Ключовим є порівняння росту духовності особистостї з еволюцією свідомості, культури і духовності людини в історичному плані. За основу беруться звичаї, вірування і релігії народів, що населяли територію України. Зміст курсу поділено на чотири блоки: “Віра в людей”. Людина серед людей (для учнів 5 класу) - про положення людини в матеріальному оточуючому світі і засоби спілкування з ним; про поняття і категорії , що становлять суть людини; про структуру соціального оточення; про етику гуманних відносин в соціумі; “Віра в себе”. Людина – особистість (для учнів 6 класу) – про пізнання рис характеру і якостей людини, її взаємовідносин з іншими; про вироблення навичок самопізнання, самоконтролю; про формування власної поведінки ; про становлення особистості; “Віра в Бога”. Духовність людини (для учнів 7 класу) – про духовні пошуки людини протягом історії; про вірування та звичаї, що збереглися в традиціях українського народу; про духовно-етичні основи християнства; “Віра в життя”. Філософія життя (для учнів 8-9 класу) – про закони життя і смерті; про самовдосконалення особистості; про формування власного світогляду; про створення власної творчої позиції у філософії життя; про культуру життєтворчості. Зміст курсу учні мають сприймати на рівні свідомості та самосвідомості, без будь-якого зовнішнього тиску. Основою діяльнісної методики викладання курсів “Основи християнської етики”, “Християнська етика”, “Етика віри” є діалог. Особистісно орієнтована взаємодія, співпраця вчителя з учнями допоможуть кожному учню ставати більш впевненим і здатним справлятися з труднощами, вірно оцінювати світ і вести себе більш відповідально. Доброзичливе обговорення проблемних ситуацій, позитивних прикладів з літератури, Святого Письма, з життя сучасників, екскурсії до храмів, музеїв, перегляд кіно- та відеофільмів, репродукцій картин на біблійну тематику, прослуховування духовної музики, рольові ігри, дискусії, організація свят і виставок творчих доробків учнів – це далеко не повний перелік можливих форм застосування при викладанні навчальних курсів духовно-етичного спрямування. Учні можуть самостіно готувати реферати, працюючи з літературою з етнографії, історії, історії культури, археології, порівнюючи історичні і біблійні події з сучасністю. Важливим є формування у батьківської громадскості позитивного сприйняття отриманих учнями знань, спільної організації з батьками святкових заходів і обговорень. Надзвичайно важливою є постать учителя, який викладатиме курс духовно-етичного спрямування. Він має бути людиною з позитивним складом характеру, доброзичливим і щирим, уособлюючи, а не декларуючи загальнолюдські морально-етичні цінності . Навчальний курс “Основи релігієзнавтва” розрахований на учнів старшої школи за вибором. Курс “Релігієзнавство” з більш поглибленим вивченням релігій може бути впроваджений у вищих навчальних закладах І-ІУ рівнів акредитації, так само як курс “Етика релігій” і можливі інші, і потребує вивчення рекомендованої літератури. Курс “Духовна культура сім’ї”, що розрахований на викладання в системі “Батьківська просвіта”, передбачає своїм змістом духовно-етичні настанови для батьків, християнські та загальнолюдські цінності в їх ієрархії, інформацію з психології, педагогіки, соціології для вдосконалення життєтворчої компетентності батьків, їх соціальної адаптованості і вміння створити умови психологічного комфорту в сім’ї. УП. Управління та функції діяльності з впровадження навчальних курсів духовно-етичного спрямування. Управління діяльністю з впровадження курсів духовно-етичного спрямування здійснюється на основі нормативно-правової бази та за умови науково-методичного та кадрового забезпечення на рівні: управлінь (відділів, секторів) виховної роботи органів державного управління, на які покладається контроль за діяльністю підвідомчих структур у частині виконання діючого законодавства України, відповідних Указів і Доручень Президента України, постанов Кабінету Міністрів України; органів освіти у співпраці з органами місцевого самоврядування та органів самоорганізації населення на всіх рівнях управління, на які покладається управління процесом навчання та контроль за змістом і методами викладання навчальних курсів; навчальних закладів різних типів та рівнів акредитації МОН України. УШ. Система підготовки кадрів до здійснення процесу викладання курсів духовно-етичного спрямування. В системі підготовки кадрів на першому етапі організації процесу викладання використовується потенціал філософських, богословських та релігієзнавчих факультетів вищих навчальних закладів. Основною базою підготовки вчителів для викладання курсів духовно-етичного спрямування є система обласних інститутів післядипломної підготовки педагогічних працівників. За умов створення відповідного навчально-методичного забезпечення можливою є самоосвіта вчителів, що взагалі сприятиме підвищенню їхнього загальнокультурного рівня. ІХ. Забезпечення умов та очікувані результати реалізації Концепції змісту навчальних курсів духовно-етичного спрямування. Викладання курсів духовно-етичного спрямування здійснюється за умов: нормативно-правового забезпечення реалізації Концепції, що регулюється відповідними нормативними актами: законами України, указами та дорученнями Президента України, постановами Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, відповідними наказами Міністерства освіти та науки України, рішеннями органів місцевого самоврядування; розробки і впровадження навчальних програм з основ християнської етики, етики віри та релігієзнавства у загальноосвітніх, професійно-технічних, позашкільних, вищих навчальних закладах незалежно від їх форм власності і відомчого підпорядкування; забезпечення реалізації цих, а також варіативних авторських програм за допомогою високоякісних підручників, посібників, технічних засобів навчання й наочного дидактичного матеріалу; організації та науково-методичного забезпечення діяльності базових навчальних закладів з підготовки педагогічних кадрів для викладання навчальних курсів духовно-етичного спрямування; організації науково-теоретичного та практичного вивчення результатів викладання авчальних курсів духовно-етичного спрямування; активного використання засобів масової інформації для обговорення і розповсюдження новітніх теоретичних та практичних розробок, досвіду вчителів-новаторів та експериментаторів. Очікуваним результатом реалізації Концепції є реальне підвищення духовно-морального рівня підростаючого молодого покоління на основі гуманістичних загальнолюдських цінностей, формування міцної системи мотивації, світоглядних позицій та культури життя у дітей, молоді та їх батьків, становлення української нації як суспільства духовно здорових особистостей з високим рівнем моральних якостей, творчих і відповідальних, ерудованих і гуманних, з високою культурою спілкування, активних громадян і патріотів держави Україна. Авторський колектив у складі: Бех І.Д., директор Інституту проблем виховання АПН України, доктор психологічних наук, дійсний член АПН України; Завалевський Ю.І., директор Науково-методичного центру середньої освіти МОН України, кандидат педагогічних наук; Кириленко С.В., зав. відділу виховної роботи та захисту прав дітей НМЦ середньої освіти МОН України, кандидат педагогічних наук; Команєва О.О., зав. сектору захисту прав дітей НМЦ середньої освіти МОН України, кандидат геол.-мін. наук; Косарєва Н.І., перший заступник директора НМЦ середньої освіти МОН України.
| ||||
Ми, науковці України, звертаємося до Вас із проханням виправити неадекватність у висвітленні проблеми походження світу у навчальних посібниках для учнів та студентів усіх закладів, підпорядкованих Міністерству освіти. Неадекватність полягає у безпідставному наданні переваги лише одній з можливих гіпотез походження живого та неживого світу, а саме, еволюційній. Утім, серед науково-філософських гіпотез Походження, крім еволюційної, є ще креаційна та інші. Ви гарантуєте відповідність структури держави структурі її Конституції, зокрема, у питаннях вільного розвитку особистості з правом на вибір при формуванні свого світогляду. Але як це забезпечити у ситуації, коли головне світоглядне питання викладається однобічно (еволюційно) так, що учні не мають можливості вибору серед кількох концепцій? Надання виключної переваги еволюційній парадигмі порушує чотири статті Конституції України: гарантоване право кожній людині на вільний розвиток своєї особистості (ст. 18), на свободу думки і слова (ст. 29), на свободу совісті і релігії (ст. 30), на освіту (ст. 48). Ідея створення світу надлюдським інтелектом — це перше, що спадає на думку при погляді на складну атомарну, клітинну та небесну механіку. Величезна кількість видатних вчених відстоювала її, як щось очевидне. Серед них Галілей, Копернік, Кеплер, Декарт, Ляйбніц, Бойль, Ньютон, Ейлер, Паскаль, Ломоносов, Вольта, Ампер, Ерстед, Берцеліус, Фарадей, Максвел, Ліней, Кельвін, Пастер, ле Шательє, Стено, Кюв’є, Вірхов, Мендель, Бекерель, Планк, Ейнштейн, Комптон тощо. Що стосується нашої думки, то ми достатньо ознайомилися з проблемою, аби зробити висновок, що наукові факти набагато ліпше вписуються в креаційну гіпотезу, аніж еволюційну. У розумінні устрою Всесвіту дійсно можна обійтися без ідеї Творця, але у розумінні Походження цього устрою не можна обійтися без ідеї Творця. Необхідно усвідомлювати різницю між устроєм Всесвіту та походженням Всесвіту. Походження складних способів організації матерії, походження алгоритмічного устрою завжди лише інтелектуальне. На цій підставі, ми вважаємо за доцільне забрати з підручників ті “істини”, які є спростованими чи непідтвердженими, а також адекватно представити альтернативні (креаційні) тлумачення цих же фактів. Для цього пропонуємо започаткувати щорічне проведення Всеукраїнського симпозіуму з проблеми походження світу (живого та неживого), його результати публікувати у вигляді щорічного збірника наукових статей, який слід рекомендувати як інформаційну базу для створювачів навчальних посібників. Також доцільно призупинити запланований випуск нових підручників, які повторюють хиби попередників. Доводимо до Вашого відома, що стан справ у цьому питанні практично в усіх країнах кращий, ніж у нас. Так, в Російській Федерації нещодавно вийшов повноцінний підручник “Общая биология” для 10-11 кл. загальноосвітніх установ, у якому всі факти тлумачаться у креаційному ключі. Підписалися: БАГНЮК Валентин Миронович, канд. біол. наук, керівник Групи техногенних мікросистем Ін-ту ботаніки ім. М.Г. Холодного НАНУ, член Нью-Йоркської АН; ГОЛОВІН Сергій Леонідович, магістр природничих наук (фізика Землі), спеціаліст-педагог (фізика), автор кількох монографій та книг з креаціонізму; ГРАНЦЕВ Володимир Іванович, канд. фіз.-мат. наук, Ін-т ядерних досліджень НАНУ, член Нью-Йоркської АН; ЖАЛКО-ТИТАРЕНКО Валентин Порфирович, доктор мед. наук, с. н. п. Ін-ту епідеміології та інфекційних хвороб АМНУ ім. Громашевського, мікробіолог, автор Теорії предестинантних систем, Теорії ланцюгових пр-сів в епідеміології, Теорії інфектонів; КЛИМИШИН Іван Антонович, доктор фіз.-мат. наук, професор, член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, Прикарпатський ун-т ім. В. Стефаника, почесний член Укр. астроном. асоціації; КУРИК Михайло Васильович, доктор фіз.-мат наук, професор, директор Ін-ту екології людини; ЛІСОВСЬКИЙ Анатолій Володимирович, аспірант Ін-ту клітинної біології та генної інженерії, організатор двох конференцій у Києві з питань походження та розвитку життя на Землі; ОЛЬХОВСЬКИЙ Владислав Сергійович, доктор фіз.-мат наук, професор, Ін-т ядерних досліджень НАНУ, член Американського математичного товариства, занесений до книги “Who Is Who In the World”; РУДИЙ Богдан Анатолійович, випускник аспірантури при каф. мікроелектроніки НТУУ “КПІ”, м. н. п. КНУ ім. Т. Шевченка, автор монографії “Криза еволюціонізму”; ШЕВЧЕНКО Анатолій Іванович, доктор техн. наук, професор, ректор Донецького держ. ін-ту штучного інтелекту, директор Ін-ту проблем штучного інтелекту НАНУ. Додатки до відкритого листа Чому потрібно змінювати підручники? Виклад питання походження світу у теперішніх підручниках є вкрай однобічним. Червоною ниткою скрізь проведено думку, що люди колись були мавпами, мавпи — ящірками, ті — амебами, амеби — камінцями в океані, самі ж камінці виникли з водню, який, нарешті, виник з вакууму. Причому, ця думка подається не як гіпотеза, а як наукові дані. Таким чином, авторитет науки в питаннях устрою світу використовується для виправдання абсурдних фантазій у питаннях Походження устрою світу. Величезна кількість видатних вчених відстоювала і відстоює ідею створеності світу якимсь надлюдським інтелектом. Навіть сам Дарвін казав, що клітина могла піти лише від Бога, та що головним доказом існування Бога є сама наявність різноманітного і складного живого світу. Ейнштейн і той казав, що на теорію еволюції очікує повне забуття, аргументуючи це нездоланною прірвою між тваринами й людьми у вигляді наявності абстрактного мислення в останніх. Вісім років тому 53 провідні учені США, серед яких 24 Нобелівські лауреати з біології, хімії та фізики, опублікували книгу “Ми віруємо”, виразно проголосивши свою креаційну позицію. Цю позицію вони спирають на спостережену ними високу упорядкованість параметрів Всесвіту, а також на цілковиту збанкрутілість дарвінізму. Таких даних у підручниках чомусь немає. Структура нового підручника з біології: Перша частина — у вигляді гіпотетичної реконструкції подій за схемою “Одне виростало з іншого”, а друга — ті ж самі факти, але зовсім в іншому ракурсі — “У цьому прослідковується блискучий задум, і це не могло з’явитися саме собою”. Аналогічно — підручник з давньої історії людства та підручник з астрономії. Що ж до підручника з географії, то тут в еволюційній частині біля кожного твердження обов’язково мусить зазначатися міра надійності твердження та перелічуватися усі ті замовчувані ("еволюційно неблагонадійні") оцінки, які дають набагато менший вік планети Земля, геологічних структур та викопних предметів. Зокрема, про “геологічну колону” мусить бути відверто сказано, що у пропонованому учням вигляді вона ніколи ніде не існувала, окрім як у голові. Мусять згадуватися дані найпоширенішого з радіометричних методів датування за вуглецем С14, які в абсолютній своїй більшості свідчать про малий вік (до 7 тис. років) органічних предметів (метод взагалі не видає цифри більші від 50 тис. років). Отже, гідна альтернатива щодо побудови підручників таки є. Питання Походження — ключове при формуванні світогляду Питання Походження Всесвіту є центральним при формуванні світогляду особистості. Деформуйте центральний стрижневий момент картини, й ціла картина деформується. Про рішучість впливу цього світоглядного питання на спосіб життя людини годі й казати. Досить лише згадати думку, що зародок до певного віку не є людиною, що забрало за останнє сторіччя набагато більше життів, ніж війни. Викладання еволюції є абсолютно прийнятним, коли поряд повноцінно викладається альтернативне креаційне тлумачення походження речей. Почувши різні варіанти, учень вибере більш обґрунтований, так що теорія еволюції полегшуватиме розпізнання справжньої ваги креаційних ідей. Еволюційні байки слугуватимуть для контрасту. Але еволюціоністи наполягають на викладанні виключно теорії еволюції. Чому? За різних причин. Однією з яких є намагання контролювати формування світогляду людей. Наполягання на вивченні учнями лише еволюції має на меті вселити учням думку, що вони всього лише тварини, які еволюціонували, не більш як випадковий перерозподіл матерії. До будь-якої спроби не погодитися з однобічністю викладання вони чіпляють ярлик “мракобесіє” та намагаються віднайти якийсь зв’язок з релігією. Хочеться відповісти, що проблема Походження разом з інтелектуальним її вирішенням є фундаментальною світоглядною річчю, більш широкою, ніж конкретна специфічна система знань. Таким чином, креаціонізм чи еволюціонізм не має безпосереднього стосунку до релігії, слугуючи лише підкладкою для підсилення чи послаблення позицій релігії. Проте, розбудова релігії на цій підставці є зовсім окремою річчю. Проведення щорічного симпозіуму: Пропонуємо започаткувати щорічне проведення Всеукраїнського симпозіуму з проблеми походження світу, його результати публікувати у вигляді щорічного збірника наукових статей. Наклад щорічного збірника мусить становити не менше 20-40 тисяч примірників. Публікація збірника мусить фінансуватися коштами Міносвіти і частково коштами закладу, у якому проходитиме симпозіум. Одразу ж після виходу кожного збірника наукових статей за результатами симпозіуму щороку створювати державну комісію зі створення підручників з рівним представництвом обох сторін (еволюційної та креаційної). Під час роботи комісії відводити у підручнику однаковий обсяг сторінок для висвітлення усіх основних гіпотез походження об’єктів живої та неживої природи (насамперед, креаційної та еволюційної). Або ж взагалі відмовлятися від однобокого (виключно еволюційного) тлумачення походження. Ми пропонуємо не замінити одне іншим, а надати можливість повноцінно висловити поряд з еволюційним розумінням Походження також і більш потужне та обґрунтоване — креаційне. Доцільно вже зараз відкласти запланований випуск нових підручників, які повторюють хиби попередніх, до результатів широкого обговорення проблеми. Вважаємо також доцільним введення нового предмету з назвою “Вчені знаходять Бога”. Підсумок Вищенаведене обґрунтовує необхідність зміни підручників у ділянці проблеми Походження. Назріла необхідність забрати з підручників ті речі, які є спростованими чи непідтвердженими, а також адекватно представити альтернативні креаційні тлумачення цих же фактів. Ясна річ, хто наважується порушити таке питання, той наважується розворушити осине гніздо. Але підручники потрібно змінювати. Принаймні, конче потрібне широке обговорення цього питання, бо походження світу є центральним світоглядним питанням, і тут одне діло подавати гіпотези науки з чітким зазначенням слабкості цих гіпотез, а зовсім інше — без такого зазначення й з прихованою думкою, що це єдиний правильний напрям думок. Ми не стільки проти наведення еволюційних фантазій в підручниках, скільки проти замовчування їхніх слабкостей та незгадування сили креаційних поглядів. Від uath.org. Читайте також коментар antirex'a до даного звернення, а також статтю О рынке идей источник: cerkva.org.ua
| ||||
дійсний член АПН України, директор Інституту проблем виховання АПН України Ганнусенко Н.І. кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник лабораторії морально-етичного виховання Інституту проблем виховання АПН України Чорна К.І. кандидат педагогічних наук, завідуюча лабораторією морально-етичного виховання Інституту проблем виховання АПН України ДО ФАКУЛЬТАТИВНОГО КУРСУ “ОСНОВИ ГУМАНІСТИЧНОЇ МОРАЛІ” Загальні положення Наш народ свідомо обрав шлях розбудови суверенної демократичної правової соціальної держави, метою якої є піднесення української спільноти до найвищого для сучасної епохи рівня цивілізації і культури та інтегрування України до європейського співтовариства. Беручи участь у цьому глобальному процесі, вітчизняна педагогіка має виконати надзвичайно важливу місію очолити виховання людини громадянського суспільства та відповідної цьому суспільству гуманістичної моральної культури особистості, зорієнтованої на найдосконаліші соціокультурні стандарти та всезагальнолюдські цінності. Це знайшло втілення в державних національних програмах “Освіта” (“Україна ХХІ століття”), “Діти України”, законах України “Про освіту”, “Про загальну середню освіту”, “Концепції виховання особистості в умовах розвитку української державності”, “Концепції громадянського виховання”, “Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ ст.”. Суспільне життя переконує, що без культивування таких моральних цінностей як добро, людяність, відповідальність, почуття власної гідності, творча ініціатива, підприємливість, толерантність навряд чи можна розраховувати на поліпшення ситуації в нашій країні. Ці моральні феномени в період переходу до ринку, який ще не став цивілізованим, виконують функцію гармонізації особистих і суспільних інтересів. На жаль, незважаючи на велике значення морально-духовних цінностей в житті людей, вони ще не зайняли належного місця в системі цінностей підростаючого покоління. Нині в учнівському середовищі зростає злочинність, озлобленість, нігілістичне ставлення до принципів моралі: спостерігається крайній егоцентризм, низький рівень культури спілкування, небажання покладати на себе відповідальність, недостатня сформованість патріотизму, втрата життєвого оптимізму та інші негативні прояви. Вивчення стану сформованості моральності показало, що в шкільній практиці спостерігається стандартизація виховного процесу, зберігаються застарілі способи передачі ціннісного ставлення до світу в готовому вигляді, відбувається підміна гуманістичної педагогіки випадковим набором виховних заходів; що перешкоджають розгортанню процесу сходження самої особистості на шляху від абстрактного до конкретного. Школа здебільшого не зуміла подолати авторитаризм, кардинально змінити філософію та ідеологію виховання, повернутись до інтересів особистості, її насущних проблем. Оскільки гуманістична система цінностей сучасного суспільства носить переважно декларативний характер, вона як і загальнолюдська культура залишається для більшості учнів абстрактною, особистісно неприйнятною. А норму завжди встановлює авторитет, який стоїть над індивідом. Часто учень не розглядається як найбільша соціальна цінність, суб’єкт соціального життя, саморозвитку і самовизначення . В практиці виховної роботи з дітьми вчителями більше уваги приділяється аналізу негативних вчинків, тоді як позитивне частіше не помічається, недооцінюється. В різних ситуаціях взаємодії, коли учні виявляють негативну поведінку, деякі педагоги на перший план ставлять погрозу, покарання. Непрямі виховні засоби /прохання, натяк, усмішка, гумор/ і опосередковані засоби /через учнівський актив, громадську думку, неформальних лідерів/ використовуються педагогами рідко. Недооцінюється роль емоцій в загальній системі засвоєння моральних принципів, не використовуються в достатній мірі етично цінні ситуації, соціально цінна і особисто значима діяльність, спрямована на турботу про інших людей, про державу. В результаті в дітей не завжди є можливість реалізувати свої знання в поведінці та вчинках, в них не розвиваються соціальні емоції співпереживання, співчуття, гордощі за успіхи інших, а головне, не формується психологічна готовність само-му визначати критерії добра і зла, діяти морально за власною ініціативою. Далеко не кожен вихователь спроможний побачити себе очима дітей, знайти своє місце у вирішенні насущ-ного завдання України - виховання гуманності підростаючого покоління. Не кожен розуміє, що розбудова держави вимагає масової творчості. Відтак завдання педагога - будити, доброзичливо підтримувати активних, з нестандартним мисленням учнів, хоч з ними не так легко, як із слухняною, дисциплінованою посередністю. Все це, безумовно, актуалізує проблему виховання гуманістичних цінностей особистості. Тому сьогодні важливо здійснити поглиблення теоретико-методологічних засад гуманістичного виховання учнів, продовжити розробку та апробацію особистісно орієнтованих технологій, вести пошук резервів підвищення ефективності виховного процесу. Для успіху такого пошуку в науці склались серйозні передумови. Розвиток теорії гуманістичних цінностей в історичній ретроспективі Вивчення генези і еволюції системи гуманістичних цінностей суспільства дозволило обгрунтувати змістове наповнення ціннісно-орієнтаційного підходу у виховній практиці. Традиції теоретичних та практичних досліджень гуманістичного виховання започатковані в епоху Відродження. Великі гуманісти Боккаччо, Леонардо да Вінчі, Бруно, Рабле, Бекон та інші відіграли важливу роль у формуванні нового гуманістичного світогляду. Вони проголосили свободу людської особистості, права людини на задоволення земних потреб. Становлення системи гуманістичних цінностей пов’язано з іменами французьких матеріалістів ХVІІІ ст. Гельвеція, Гольбаха, Дідро, Ламетрі. Термін гуманістичні цінності вони в своїх творах не використовували, але своїми працями започаткували гуманістичний світогляд, найвищою цінністю якого є людина та її щастя. Ці ідеї є стрижневими в їхніх роботах: “Людина- машина” Ламетрі, “Розмова Даламбера і Дідро”, “Філософські думки” Дідро, “Система природи” Гольбаха, “Про розум “ і “Про людину” Гельвеція. Свої думки вони спрямовували на пошуки шляхів досягнення гармонії в суспільстві на засадах гуманної моралі. Принципове значення мало виокремлення провідних ідей, які розкривають енергетичний потенціал кожної базової категорії цінностей. При цьому використовувався позитивний доробок різноманітних підходів, стосовно “загальнолюдських” в теорії цінностей: - діалектико-матеріалістичний (Гегель); - трансцедентальний (Кант); - натуралістичний (Р.Перрі, Г.Беккер, Р.Лінтон, С.Пеппер), який грунтується на поглядах Демокріта; і прийнятий сучасною еволюційно-глобалістською концепцією розвитку світу (В.І.Вернадський, А.Печей, П.Тейяр де Шарден, Р.Штейнер, Р.Шуєрман). Німецький філософ І. Кант вважав, що існування людини вже є найважливішою метою. В центрі його філософії – людина, її гідність і доля. Він запевняв, що все потрібно робити для людини, в ім’я її. Його трактат “До вічного миру” відстоює думку про те, що вічний мир повинен бути історично зумовлений. Розкриваючи взаємозв’язок розвитку потреб і цінностей в самоактуалізації (Д.Дьюі, А.Маслоу, Е.Фромм) представники “нового гуманізму” звертаються до процесів самотворення особистості. Продуктивним для осмислення гуманістичних цінностей стало звернення до російської філософської думки (М.Бердяєв, ідей духовного самопіднесення через самосвідомість. Це призвело до розуміння функцій цінностей в процесі орієнтації людини в світі цінностей суспільства. Представники української демократичної думки: Г.Сковорода, М.Коцюбинський, Леся Українка, І.Франко, Т.Шевченко також розуміли, що гуманістичні цінності є основним критерієм людського життя, його призначення і рішуче відстоювали ідеї гуманізму, добра у навчанні та вихованні. Гуманістичні ідеї, пов’язані з розумінням людини як частини природи і самоцінності її особистості, створили основу провідної світової орієнтації прогресивних суспільних рухів. Гуманізм як ідейно-цілісний комплекс став включати в себе всі вищі цінності, вироблені людством на довгому і суперечливому шляху свого розвитку, які одержали назву загальнолюдських: людяність, свобода і справедливість, гідність, працьовитість, совість, відповідальність, рівність і братерство та ін. Гуманізм – окрема і глобальна філософська система. Його самостійність визначається такими ознаками, як автономність, універсальність, фундаментальність гуманістичних ідей, єдність цілей і засобів. Автономність гуманізму пояснюється тим, що його ідеї не можуть бути виокремленні з релігійних, історичних чи ідеологічних постулатів. Рівень розвитку гуманістичного світогляду повністю залежить від накопиченого людством досвіду з реалізації транскультурних норм суспільного життя: співробітництва, доброзичливості, чесності, лояльності і терпимості до інших, дотримання закону та ін. Універсальність гуманістичних ідей обумовлена їх застосуванням до всіх людей і будь-яких соціальних систем. В гуманістичному світогляді можливий вихід за рамки культурної відносності, національних, економічних, релігійних, расових та ідеологічних відмінностей. При цьому принципово важливим є не протиставлення універсальних цінностей гуманізму національним, а взаємодія з ними, яка передбачає перехід до різноманітності і багатогранності культурно-гуманістичних позицій, які доповнюють і збагачують одна одну. Фундаментальність гуманістичних цінностей визначається тим, що вони не можуть розглядатись як щось другорядне. За своїм значенням вони відносяться до найбільш фундаментальних явищ соціальної структури. Єдність цілей і засобів в гуманістичному світогляді значить не допущення будь-яких спроб будь-якими засобами добиватись своїх цілей. Не можна поступатись гуманістичними принципами, мотивуючи це стратегічною необхідністю. Насильство і терор не можуть використовуватись як засоби регулювання відносин між людьми, якими б благородними цілями вони не прикривались. Гуманістичний світогляд як узагальнена система поглядів, переконань, ідеалів базується навколо одного центру – людини. Саме людина є системоутворюючим фактором, ядром гуманістичного світогляду. При цьому його ставлення містить не лише оцінку світу як об’єктивної реальності, але й оцінку свого місця в навколишній дійсності. Отже, в гуманістичному світогляді знаходять своє відображення найрізноманітніші ставлення до людини, суспільства, духовних цінностей, тобто, до всього світу в цілому. Представники гуманістичного напряму виховання будь-якої епохи завжди намагалися стимулювати “самовираження особистості”. Людина реалізує себе не тільки екзистенціально, але і в якості біологічного виду. Саме тому педагогічна антропологія вчить враховувати у виховному процесі всі властивості людини у їх комплексі. Досить важливим у процесі розвитку є вміння знаходити у кожному конкретному випадку взаємодію соціального і біологічного у людині і здійснювати певний вплив на їх динамічний розвиток. На думку деяких представників філософської антропології, суспільство не може зробити людину відповідальною у гуманному аспекті, а навпаки, людина повинна зробити суспільство гуманним і відповідальним. Для цього потрібно, щоб кожний у собі створив центр перспективної гуманної відповідальності, створив своє “Я”. “Але що зі створеного людиною найбільше стосується життя взагалі, як не створення кожним із нас в собі абсолютно оригінального центру, в якому універсум усвідомлює себе унікальним, незрівнянним чином, і саме нашого “Я”, нашої особистості”? (Тейяр де Шарден П. Феномен человека. Мир философии: В. 2т. - М., 1991. – т. 2. – с. 522-538.). Центри нашого “Я” не можуть існувати окремо. Отже, щоб реалізувати прогностичні проекти, індивіду слід іти на об’єднання зусиль з іншими. Лише це може сприяти надбанню спільної культури цивілізації суспільства – взаємодія “Я” з “Іншими” та наявність між ними гармонії. При відсутності гармонії процес самореалізаціі носить ситуативний характер. Визначальна роль у пошуку нових гуманних моделей педагогічного процесу майбутньої школи належить В.О.Сухомлинському, видатному українському педагогу – новатору і вченому – експериментатору, який писав, що дійсна гуманність педагогіки полягає в тому, щоб зберегти радість, щастя, на яке має право дитина. Педагог – гуманіст В.О.Сухомлинський сформулював основні завдання і зміст морального виховання, розкрив моральні принципи гуманістичної поведінки дітей. Він вимагав, щоб кожній людині з дитинства прививали доброту, справедливість, чесність. Виняткову увагу В.О.Сухомлинський приділяв вихованню почуттів. Йому належить пріоритет в необхідності виховувати у дітей непопулярні в тих умовах цінності: терпимість, милосердя, людяність. В працях Сухомлинського сформульовані основні завдання виховання і змісту духовності школяра, розкриті шляхи і методи її формування. Найновітнішою концепцією, яка втілює демократичні, гуманістичні ідеї стосовно формування, розвитку особистості, є цілісна сучасна теорія особистісно орієнтованого виховання, розроблена І.Д.Бехом. Це нова освітня гуманістична філософія, яка є альтернативою директивній авторитарній педагогіці. Її автор обгрунтував психолого-педагогічні умови, які є основою реалізації особистісно орієнтованого виховання шляхом створення новітніх виховних технологій. В першу чергу – це “формування у суб’єкта здібності і бажання усвідомлювати себе як особистість”, “культивування у вихованні цінності іншої людини”, “культивування у вихованні досвіду свободи приймати особисті рішення”. Наукові підходи до виховання гуманної особистості у сучасних умовах розроблені в дослідженнях В.Білоусової, М.Боришевського, А.Вірковського, С.Гончаренка, Г.Данилової, В.Добровського, К.Дорошенко, Г.Жирської, О.Кононко, Т.Поніманської, О.Ростовцевої, О.Столяренко, Ю.Стежка, Ю.Танюхіна, Т.Шангірей та інших. Ціннісно – смислова сфера особистості, змістовний аналіз поняття “цінності” та принципи їх класифікації розглядалися в працях Б.Ананьєва, І.Беха, О.Дробницького, А.Здравомислова, М.Рокича, В.Тугарінова, В.Ядова та інших авторів. Розробка педагогічної теорії, проектування педагогічних систем і змісту виховання можуть бути успішними лише завдяки чітким уявленням про те, на яких засадах грунтується взаємодія людини і держави, якого суспільства ми прагнемо, для життя в якій країні готуємо підростаюче покоління, від повторення яких помилок його варто застерегти і що для цього потрібно зробити. Якщо ж теорія і практика виховання не дають відповіді на питання, як жити гідно, вони стають непотрібними. В країні наступає криза. Суспільство втрачає свої гуманістичні функції, перестає бути засобом і живильним середовищем для духовного і морального розвитку особистості. Сучасне виховання має відігравати випереджальну роль в розбудові демократичного процесу. Воно має базуватись на кращих здобутках національної культури і педагогіки, сприяти припиненню соціальної деградації, стимулювати самоорганізацію та особисту відповідальність людей, бути гарантом громадянського миру і злагоди в суспільстві, вчити підростаюче покоління розбудовувати демократичну державу. Народжене новим часом і новою соціально-культурною ситуацією сучасне виховання здобуло нові риси, які суттєво відрізняють його від виховання тоталітарної доби: - процес виховання особистості здійснюється в контексті національної та загальнолюдської культури, і зміст культури визначає зміст виховання. Шлях до вершини людської цивілізації свій, неповторний, ментально забарвлений; - свобода вибору підростаючого покоління є основою методологічного вирішення виховних проблем – альтернатива соціальній нормі, яка не допускає відхилень від загальноприйнятого; - границі виховання розширюються і охоплюють навчання і освіту як засіб виховання; - у вихованні мають гармонійно поєднуватись інтереси особистості – вільний саморозвиток і збереження своєї індивідуальності; суспільства – щоб саморозвиток особистості здійснювався на моральній основі, а виховання сприяло репродукції культурних, соціалізованих людей; держави, нації – щоб усі діти стали компетентними громадянами-патріотами, гуманістами здатними забезпечити країні гідне місце в цивілізованому світі. Тому вдосконалення освітньо-виховного процесу нами розглядається в контексті гуманістичної парадигми виховання – ставлення до людини згідно зі ст. 3 Конституції України, як до найвищої цінності, переорієнтації на особистісну спрямованість, створення умов, які забезпечують входження в соціум, усвідомлення принципів і цінностей суспільного життя. Гуманістична мораль, як стержнева основа громадянського суспільства, та засіб становлення гуманної особистості Проблема специфіки виховання гуманної особистості вимагає від української педагогічної науки усвідомлення потреби саме в гуманістичній моралі, яка об’єктивно притаманна правовому громадянському суспільству, бо виходить за рамки вказівної і забороняючої систем та піднімається на більш високий рівень ціннісно світоглядній орієнтації. Однак педагогічне осмислення і практична реалізація цієї проблеми гальмується неоднозначними, а часом діаметрально протилежними поглядами етичної науки на природу, специфіку і роль моралі в суспільстві. Камінь спотикання лежить у площині розуміння суті і функцій моралі. Одна група авторів стоїть на тих позиціях, що мораль це форма суспільної свідомості, а основна її функція – регулятивна (авторитарна етика). Найбільш повно ці ідеї представлені у працях О.В.Дробницького. На даному етапі розвитку етичної науки все більшої значущості і поширення набувають погляди вчених Ю.М.Смоленцева, О.І.Титаренка, В.Н.Щердакова, Ф.Н.Щербака та ін., які розглядають мораль як унікальний спосіб духовно-практичного освоєння світу людиною (гуманістична етика). В рамках даного підходу регулятивна функція моралі вже не є визначальною. Пріоритетне місце займає світоглядна ціннісно-орієнтуюча функція, оскільки моральна самореалізація особистості найбільш ефективно здійснюється завдяки активізації ціннісно-орієнтуючого потенціалу моралі. При всій правомірності першого підходу, важливо усвідомити, що світоглядний, ціннісний аспекти моралі, звернення до внутрішнього світу особистості, визнання її самостійності, індивідуальності, автономності повністю ігнорується. В регулятивній функції переважає контрольно-вказівна, наказова сторона моралі, яка передбачає жорстку детермінованість поведінки особистості, що йде від суспільства і є зовнішньою для людини. В механізмі ціннісної орієнтації акцент переноситься з суспільства на особистість. Посилюється ціннісно-світоглядний план, внутрішнє самовизначення людини в світі в цілому, і в моральних цінностях зокрема. Цінність на відміну від норми (заповіді, морального кодексу) передбачає вибір. Тому у повсякденних ситуаціях вибору найбільш яскраво проявляється особистісна сутність людини, рівень її моральної культури. Моральна норма – це конкретні правила поведінки, які визначають, як людина має вести себе у суспільстві. В них чітко простежується імперативний характер, а сама дія стимулюється громадською думкою. Однак, часто ця думка буває неоднозначною, орієнтованою на загал. Це перешкоджає розвитку людської індивідуальності, самобутності, стриже всіх під одну гребінку. Розглядаючи проблему суб’єкта моралі, гуманістична етика виходить з того, що мораль – це завжди стосунки суб’єктів, причому рівноправних. Тому у сфері моралі людина не може не бути суб’єктом. Гуманістична етика розглядає людину в її тілесно-духовній цілісності, визнаючи, що “мета людини – бути собою, а умови досягнення такої мети – бути людиною для себе” (Е.Фромм). Основи доброчесності закладені в самому характері зрілої і цілісної особистості, а зло полягає в байдужості до свого “Я”. Гуманістична етика визнає цінністю не норми, принципи та ідеали, а саму людину, її життя й унікальність. Тому не самозречення і себелюбство, - а любов до себе, не нехтування індивідуальним, а утвердження свого істинно людського “Я” – ось вищі цінності гуманістичної етики. Гуманістична етика базується на вірі в людину, визнанні її автономності, незалежності, свободи й розуму. Вона вважає, що людина спроможна самостійно розрізняти добро і зло й правильно робити етичні оцінки. Людина для неї – “міра всіх речей”. Немає нічого ціннішого, ніж людське життя. Людина зростає до себе і свого щастя лише у взаємодії з іншими людьми. Крім цього, любов до іншої людини, будь-якої форми життя – це її власна сила, завдяки якій вона рідниться зі світом і робить світ по-справжньому своїм. Гуманістична етика визначає ціннісні механізми моральної регуляції людської життєдіяльності, критерії морального прогресу. Гуманістичні цінності проявляються в реалізації сутнісних сил людини, моральному вдосконаленні, особистісному розвитку. Тому, моральні цінності розглядаються через призму таких аспектів: аксіологічного – звернення особистості до вищих духовних цінностей. До них відносяться такі моральні феномени, як Добро, Свобода, Обов’язок, Честь, Совість, Гідність, Щастя, Любов. Вони співвідносяться не з нормою, а з уявленням про гуманістичний ідеал, як сходження людини до себе кращої; гносеологічного – залучення особистості до процесу пізнання гуманістичних цінностей, транскультурних принципів співжиття, співробітництва, лояльності і терпимості до інших. Оволодіння етичними знаннями, уміннями бачити те загальне, що не лише об’єднує людство, але й характеризує кожну людину зокрема. Засвоєння етичних правил у сфері спілкування і поведінки, застосування їх у повсякденному житті; когнітивного – пізнання особистістю через призму гуманістичних цінностей національної і загальнолюдської культур, самої себе, як суб’єкта діяльності і відносин, усвідомлення своїх можливостей; суб’єктно-особистісного – виявлення суті гуманістичного світогляду, усвідомлення своєї причетності до світу в усіх його проявах, становлення особистості як суб’єкта соціальних відносин. Гуманістична мораль громадянського суспільства, яке є гарантом розбудови демократично-правової України, відрізняється від інших видів моралі тим, що його члени через свої організації вміють законним, цивілізованим способом відстоювати свої права, інтереси і свободи, не порушуючи миру і злагоди в суспільстві і тим самим зміцнюючи засади демократичної правової держави. Гуманістична мораль базується на культурологічній основі, для якої характерний узагальнюючий, інтегративний підхід. Не відкидаючи ні натуралістичної природи моралі, ні ролі релігії в її розвитку, ні її соціальних основ, вона передбачає входження моралі в історичний процес і розглядає її як культурний феномен. Її сутність полягає у тому, щоб забезпечити баланс особистого і громадського блага, гармонізувати процес людського спілкування. Моральність же означає реальний стан моральної свідомості, відносин, вчинків людини тобто те, що є в противагу тому, що мало було б бути. Моральність є внутрішньою ціннісною основою духовності, культури суб’єкта, яка спрямовує людську активність на утвердження самоцінності особистості, усвідомлення обов’язків людини перед іншими людьми, перед Батьківщиною, суспільством, природою. У ставленні до особистості моральність виступає метою, перспективою її вдосконалення, вимогою. Її зміст проявляється в формі норм і оцінок, які мають загальний, обов’язковий для всіх характер. Моральність відображає гуманістичну перспективу розвитку людства визначає критерії оцінки людських цілей і засобів їх досягнення. Принципи виховання гуманної особистості Методологічні засади гуманістичного виховання школярів детермінуються положеннями гуманістичної етики, основними державними документами України про освіту та виховання та грунтуються на принципах: гуманізму – проявляється у визнанні людини найвищою цінністю, а її права – пріоритетними. Він вимагає шанобливого ставлення до кожного учня, забезпечення свободи совісті, віросповідання, світогляду, турботи про фізичне, психічне, духовне і соціальне здоров’я; індивідуалізму – утверджує, перш за все, цінність, унікальність і неповторність кожного індивіда, стимулюючи в ньому прагнення до самоствердження, відповідальності за свої вчинки; передбачає визначення індивідуальні траєкторії розвитку кожного учня з врахуванням його поглядів, інтересів, потреб, життєвої позиції, конкретного соціального статусу, стосунків з іншими людьми; колективізму – виступає одночасно і умовою і результатом суспільної сутності людини, орієнтуючи її на гармонізацію своїх особистих інтересів громадським; соціального загартування – передбачає залучення учнів до ситуацій, які потребують вольового зусилля для подолання негативного впливу соціуму, вироблення соціального імунітету, стійкості від стресів, рефліксійної позиції; толерантності і комунікативної спрямованості (партнерський, емпатійний тип стосунків) – спирається на визнанні продуктивної ролі індивідуалізму в його позитивному гуманістичному сенсі, передбачає прояв терпимості до інших людей, їх поглядів, цінностей, поведінки; альтруїзму – проявляється у безкорисливій любові і турботі про благо іншої людини. адекватності виховуючого середовища – передбачає забезпечення в кожному шкільному колективі балансу управління і самоврядування, комфортної життєдіяльності як учнів, так і педагогів, створення оптимальних умов для прояву творчості особистості. В пошуках засобів гуманізації виховного процесу в сучасній школі педагогічна наука і практика орієнтується на самоцінність людської особистості школяра, її внутрішні ресурси і саморозвиток. Пріоритетом шкільного виховання є створення і забезпечення умов, які сприяють повноцінному особистісному розвитку кожної дитини. Отже, виховний процес в сучасній школі має бути зорієнтованим на особистість школяра, формування його моральної свідомості, моральних цінностей, що проявляються у його поведінці. Мета і завдання гуманістичного виховання школярів Метою гуманістичного виховання є формування гуманістичного світогляду на основі розвитку етичної культури школярів. Це відповідає базовому розумінню культури особистості як гармонії культури знань, умінь і ставлень. Знання й уміння опосередковують ставлення. Ставлення – це реальний дійсний зв’язок, який встановлює людина з об’єктами оточуючої дійсності в своїй свідомості. Це зв’язок особистісного “Я – Я”, “Я – Ти”, “Я – природа”, “Я – суспільство”. Показниками ставлення особистості є її якості. Якості несуть в собі в прихованому стані значиме для людей – цінність. Завдання формування гуманістичних цінностей учнів в контексті сучасної етичної культури: - засвоєння елементів прикладної етики, ознайомлення з її базовими категоріями і проблемним полем гуманістичних цінностей; - вивчення гуманістичної моралі як прогресуючого культурного феномену людства; - актуалізація гуманістичних традицій світової, вітчизняної етичної культури, сфер їхніх взаємовпливів на формування внутрішньої системи моральних регуляторів поведінки учнів; - оволодіння досвідом гуманного ставлення людини до самої себе, до інших людей, до природи, до суспільства в цілому; - оволодіння технологіями проектування і поліпшення власного життя, створення самобутнього особистісного образу; - укорінення почуття належності до своєї етно-етичної культури, ідентифікація себе з українським народом; - формування внутрішніх моральних регуляторів (совісті, честі, обов’язку, власної гідності, спроможності робити вибір між добром і злом, оцінювати гуманістичними критеріями свої вчинки і поведінку); - стимулювання навичок сучасного соціального життя, громадянського миру, національної злагоди. Зміст гуманістичного виховання школярів Зміст гуманістичного виховання школярів на заняттях факультативу і в позакласній діяльності сучасних умовах має спрямовуватись на формування системи гуманістичних цінностей у становленні духовного світу особистості з можливостями їх збагачення кожним індивідом у процесі інтериорізації. Людські цінності не рядоположні. Базовими в структурі життєдіяльності особистості, її суспільно-моральної позиції є вищі цінності, які залучають особистість до суспільних відносин на основі гуманістичних принципів, сенсу життя, свободи, людської гідності. Цінності перехідного значення (прикладні) пов’язані з інтересами, потребами, корисністю. Вищими є ті цінності, заради яких люди поступаються іншими цінностями. Ціннісну систему можна уявити в формі зрізаної піраміди: багато цінностей біля підніжжя і декілька на вершині. Декілька, а не одна, інакше мова йтиме не про мораль, а про фанатизм. Вищі (базові) цінності забезпечують гуманістичну моральність лише групою. Вони виступають “мірою міри”, задають генеральний напрям життєдіяльності. Базові цінності уявляються і переживаються індивідом в конкретно-історичному контексті. Реалії сучасного життя вимагають відображення в змісті виховного процесу базових гуманістичних цінностей, які акумулюють в собі як загальнолюдське так і національне. В якості базових гуманістичних цінностей, що характеризують індивідуальну культуру особистості, рівень її вихованості, нами були визначені - ДОБРО, ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ, СОВІСТЬ. Ці категорії взаємозв’язані між собою, взаємодоповнюють та взаємопроникають одна в одну. Добро – це нормативно-оцінна категорія моральної свідомості, яка в узагальненій формі означає, з одного боку, належне і морально-позитивне, а з іншого – морально-негативне, ганебне, недозволене у вчинках і мотивах людей, в явищах соціальної дійсності. Мораль впливає на людську поведінку з позиції протиставлення добра і зла. Тому добро і зло категорії етичної свідомості, від змісту яких залежать усі інші етичні уявлення. Добро як передумова особистісно-гуманного підходу до людини орієнтує на ставлення до неї як суб’єкта соціального прогресу, власного життя, спрямовує на морально цінну взаємодію з різними сторонами оточуючого світу, сприйняття іншого як цілі, а не засобу для досягнення своїх власних інтересів. Добро – це і позиція відкритості світу, прийняття світу й себе, здатність і готовність культивувати людяність в собі і навколо себе. Воно є передумовою практично – дійового ставлення людини до світу. Добро безкорисне, щедре і не вимагає обов’язкової винагороди. Воно дозволяє людині і суспільству жити, розвиватись, благоденствувати, досягати гармонії і досконалості. Виходячи з того, що гуманістична етика визнає пріоритетом людину, її унікальність, неповторність, її щастя, потреби та інтереси, головним критерієм добра є все те, що сприяє прояву справжньої сутності людини – її само розкриттю, самовияву, самореалізації, все, що надає смисл людському існуванню. Іншим критерієм добра і одночасно умовою, що забезпечує самореалізацію людини є гуманізм і все, що пов’язане з гуманізацією людських стосунків (любов до себе, до іншої людини, до суспільства, народу, нації, свобода і справедливість, людська гідність та ін.). Таким чином в категорії добра втілюються уявлення людей про найбільш позитивне в сфері моралі, про те, що відповідає моральному ідеалу, а в поняття зла – уявлення про те, що суперечить моральному ідеалу, перешкоджає досягненню особистого щастя і гуманності у стосунках між людьми. Добро має свої особливості. По-перше, як і всі моральні феномени, воно є єдністю спонуки (мотиву) і результату (дії). Добрі наміри, які не проявилися в діях, ще не є реальне добро. Це добро потенційне. Як якості особистості добро і зло є різновидами чеснот і пороків (вад), як прояви поведінки – доброта і злість. Доброта – це стиль поведінки: привітна посмішка, доречна люб’язність, акт милосердя, безкорисна допомога. Добра людина – вдячна. Вчинок – вдячності втілює діяльнісне ставлення однієї людини до іншої. Структура вчинку вдячності має дві форми. Перша – виражає поведінкову ситуацію, коли одна людина проявила добродійність до іншої, а інша, в свою чергу, також робить певну послугу. Друга форма – це доброчинність, спрямована на певну спільноту. Ця форма вчинку – вдячності є більш ціннісно вагомою, бо особистість прагне своє почуттєве ставлення трансформувати на інших, викликати у них аналогічні переживання і дії. (Бех І.Д. Духовна енергія вчинку. Рівне, 2004. – 42 с.). Доброта - це і точка зору, переконаність, тип свідомості, в якому проявляється сутність людини. Добра людина – це людина чуйна, толерантна, сердечна, співчутлива, тактовна, делікатна, здатна розділити чиїсь радість чи горе навіть тоді, коли вона обтяжена своїми проблемами. Вміння радіти щастю, благополуччю іншої людини, бажання добра всім людям виступають основою доброти. Якщо ж такі моральні переживання не притаманні особистості, то байдужість до проблем іншої людини, заздрість, егоїзм породжують жорстокість. Жорстока людина ніколи не зможе бути по-справжньому щасливою. Добра людина – справедлива. Справедливість як об’єктивне неупереджене ставлення до себе і світу, пов’язане з поняттям невід’ємних прав людини. Органічно з’єднані зі справедливістю такі риси як терпимість, милосердя, благородність, великодушність. Великодушність є вищою формою вияву терпимості. Це вже не просто повага до особистості, а ставлення до неї як до цінності і до тих людей, які не завжди можуть відповісти тим самим, у яких не сформовані гуманістичні риси на відповідному рівні. На побутовому рівні в учнівському середовищі великодушність передбачає готовність вихованців до вчинку – примирення. (І.Д. Бех). Замість взаємних образ, конфліктів, емоційної напруги, неприязні та ворожнечі учні мають уміти вибачатись, повернутися до емоційно-позитивних контактів у спілкуванні, взаємного приятелювання, дружніх взаємин. Великодушність породжує благородство, як здатність людини діяти відповідно до гуманних принципів, поєднувати вимогливість до себе та до інших людей, причому вимогливості до себе відводиться центральне місце. Благородство людини проявляється у вчинках – відданості та вчинках – вірності. (І.Д.Бех). Вчинок – відданість є проявом бажання людини творити добро іншому без будь-яких власних інтересів, а заради глибокого почуття співстраждання – як витоку її альтруїстичної спрямованості. Віддана людина переживає радість, коли результат її морально-духовної дії є успішним. Вчинки відданості, як правило, виникають в рамках дружніх стосунків. Людина із сформованим вчинком – вірністю сприймає іншу людину в контексті турботливого ставлення до неї. На таку людину можна покластися, не боячись, що вона підведе у будь-якій справі. Це відповідальність найвищого порядку. Гуманність - це надхарактеристика особистості, яка акумулює комплекс якостей, що характеризують ціннісне ставлення людини до людини (ставлення до неї як до найвищої цінності, як до мети, а не засобу), повага її прав і свобод. Гуманність проявляється через вчинок – шанування, що є вищим ступенем морально-духовного ставлення людини до людини. (І.Д,Бех). Його спонукою виступає особливий тип мотивації - “Я дію заради тебе”. Наступною базовою гуманістичною цінністю є відповідальність як переживання покладеного на неї кимось чи нею самою обов’язку, потреби, безумовно, виконувати угоду, зобов’язання, звітуватись у своїх діях і покладати на себе провину за можливі наслідки. В.Сухомлинський розглядав відповідальність як здатність особистості самостійно формулювати обов’язки, виконувати їх і здійснювати самооцінку та самоконтроль. 1, 546. (Сухомлинський В.О. Вибр. твори: У 5-ти т. – К.: Рад. школа. – Т. 4, 197). С.Рубінштейн розглядав відповідальність як втілення істинного, найглибшого і принципового ставлення до життя. Це не тільки усвідомлення індивідом усіх наслідків уже зробленого, а й відповідальність за все втрачене, тобто здатність людини детермінувати події, вчинки на момент їх здійснення і у процесі виконання аж до радикальної зміни всього життя. Відповідальність не виступає відданістю формальному обов’язку, догмі, вірністю раз і назавжди усталеним правилам, а є “здатністю у процесі життя бачити, виділяти, ставити проблеми, вчасно їх усвідомлювати і приймати відповідальні рішення”. (Рубинштейн С.Л. Принципы и пути развития психологии. – М., 1959). Сутність відповідальності полягає не лише в завданні, яке людина має виконати, не у вчинку, якого вимагають від неї певні обставини чи суспільні норми, а насамперед у тих діях, які вона могла б здійснити. Саме в цьому й виявляється потенційний аспект відповідальності. Відповідальність визначається як усвідомлена свобода прийняття рішень, вибору цілей та способів, методів і стилів їх досягнення. Відповідальність не суперечить свободі, вона є логічним її наслідком, що об’єднує вчинки особистості у життєвий шлях людини, детермінантою її діяльності та поведінки. Це одна із сторін адаптації дитини до соціуму. О.Кононко розглядає відповідальність як відповідність між моральною діяльністю особистості та її обов’язком, “як об’єктивну і суб’єктивну єдність”, яка “з одного боку, є сукупністю об’єктивних суспільних вимог до особистості, з іншого – своєрідним суб’єктивним станом свідомості, почуттям”. (Кононко О.Л. Соціально – емоційний розвиток особистості (в дошкільному дитинстві). – К.: Освіта, 1998). Почуття відповідальності реалізується завдяки таким характеристикам як чесність, совісність, здатність відчувати сором і провину. Чесна людина характеризується прямотою характеру, правдивістю, ретельним виконанням своїх обов’язків. При зіткненні з несправедливістю вона завжди висловлює своє активне негативне ставлення до неї, стає на захист гуманістичних принципів. Така людина здатна на самокритику. Має сміливість відверто зізнатися у власних помилках, бо особиста честь для неї - це її достоїнство. Честь спонукає особистість звіряти свої вчинки з вищими культурними надбаннями. Вона не дозволяє суб’єктові поводитись ситуативно, підкоряючись умовам, що склались на даний час. Натомість моральні дії людини, особистісна честь якої перетворилась у міцний внутрішній стрижень, відзначаються стійкістю, сміливістю, самовладанням, перш за все, в екстремальних і конфліктних ситуаціях. (І.Д.Бех). Відповідальність тісно пов’язана з необхідністю дотримуватись дисципліни. Це особливий вид зв’язку між людьми, частково завдяки якому зберігаються права і свободи кожної людини. Відповідальність виступає регулятором взаємодії людей, включаючись до дисциплінарних взаємозв’язків у суспільстві. Відповідальність передбачає уміння протистояти аморальним явищам, спокусам, деструктивним силам, завжди робити правильний моральний вибір, проявляти “моральне самозбереження”. (І.Д.Бех). Відповідальність не може бути реалізована без працелюбності. У нових ринкових умовах вона набуває все більшої значущості. Працелюбність – це потреба докладати свою фізичну, або розумову енергію на створення, або перетворення матеріальних і духовних цінностей. Навчити дітей конкуренції на моральній основі, розумній підприємливості (такій, що має на меті добробут країни, народу та самого працівника як частки спільноти), прищепити ціннісне ставлення до людської праці та її продуктів – одне з найважливіших завдань, що постало сьогодні перед школою. Учні мають усвідомити необхідність трудової активності, вияву ініціативи, розуміти як вирішити економічні та соціальні проблеми суспільства, бути готовими до самореалізації в нових ринкових умовах, володіти конкурентноздатністю і можливостями соціальної адаптації у житті за межами школи. Велику роль у формуванні працелюбності відіграють ініціативність, наполегливість, витримка. Це якості формуються завдяки конструктивним процесам самопізнання та самоусвідомлення, впливу таких цінностей як чесність, терпимість, активність. Визначну роль у формуванні працелюбності відіграє ціннісне ставлення до себе, до інших, до Батьківщини, до природи. Людина, яка поважає себе, не може дозволити собі не займатися працею. Праця виступає майстернею людської особистості, у якій гартується воля, наполегливість, прагнення приносити користь іншим. Праця на благо Батьківщини, інших людей, рідної природи приносить людині з розвиненими гуманістичними рисами глибоке задоволення, стає сенсом її життя. Вищим щаблем сформованості працелюбності виступає праця, спрямована на задоволення не лише працівника чи співвітчизників, але й інших народів, збереження природи на Землі, забезпечення добробуту людства. Усвідомлена потреба працювати виступає однією з центральних ознак гуманістичного ідеалу. Важливою базовою гуманістичною цінністю особистості є її внутрішня етична інстанція – совість. Психологи та педагоги класифікують її по різному: становлення совісті як стадій морального розвитку (Колберг Л.), почуття (Кононко О.), внутрішнє мірило якості вчинків (Демиденко В., Якобсон С.), внутрішню детермінанту розвитку моральної особистості (Сухомлинський В.), внутрішній керманич поведінки дошкільника (Снайдер Р.). Совість властива лише особистості. Вона включає в себе усвідомлення (совість –усвідомлення), тобто ідеї, норми поведінки, принципи, обгрунтування цих ідей, норм, принципів. Совість включає і ставлення, причому ставлення оцінне – оцінка своїх думок, вчинків, ставлень до когось і до себе; почуття і практичні дії. Вона є внутрішнім регулятором і контролером вчинків і помислів особистості, діючих в чотирьох напрямах, як: - рушійна сила, спрямована на дотримання моральних принципів; - забороняючий фактор, що попередньо осуджує особистість за вибір чи дію, які ще не здійснились; - коректуючий механізм в процесі особистісної дії; - контролер, який оцінює вчинки особистості і викликає відповідні моральні переживання. Гуманістична етика розглядає совість в широкому контексті людських стосунків, показує її органічний зв’язок з поняттям обов’язку і відповідальності. Сутність совісті по-різному трактується авторитарною і гуманістичною етикою. Авторитарна совість – це грізний голос зовнішнього авторитету, який регулює особистісні дії. При цьому судження і поведінка індивіда відповідають вимогам авторитету (суспільства, релігії, старших та інше).В цьому випадку чеснотами виступають слухняність, обов’язковість та механічна виконавчість. Головними ж пороками – самостійність, непослух, які породжують почуття провини і докори, сумління. Не ображаючи прибічників жорстокого дотримання релігійних правил, відмітимо, що в релігійній етиці основним методом моральної регуляції виступає зовнішній примус, який здійснюється через механізм підкорення, з опорою на страх Божий, тобто віру в те, що життя “не по закону Божому” на людину чекає покарання, або вже “на цьому” світі , або на “тому”. Вільний же вибір забезпечується розумом і волею, залежить від рівня пізнання, свідомості і виваженості особистості. Саме процес вибору реалізується інформованою волею: саме вона рухає розумом, вказуючи йому на необхідний варіант прийняття рішень (на основі етичної компетентності), особистих інтересів, здатність передбачати наслідки своїх дій і готовність нести за них відповідальність. В гуманістичній етиці розвинуте почуття совісті трактується як здатність до самокритичної оцінки власної ролі в тому чи іншому вчинку, в спроможності співвіднести цей вчинок з загальнолюдським і власним розуміння добра і зла і переживання з цієї нагоди. Совісна людина – скромна. Скромність – це внутрішня позиція людини, яка визначає міру у її потребах, домаганнях, соціальних відносинах та самоставленні. (І.Д.Бех). Набуваючи необхідної стійкості та сили, вона перетворюється у життєву тенденцію. Міра домагань скромної людини визначається необхідністю і достатністю у контексті її тілесно-духовного функціонування та розвитку особистості. У людини з нерозвиненою скромністю домінують користолюбство, владолюбство, славолюбство. Вона безмірно захоплюється матеріальними благами, прагне до завищеного соціального статусу, займається самозвеличенням. Совість нерозривно пов’язана зі щирістю. Чинити по щирості – це значить правдиво діяти за велінням серця, за покликом душі, тобто активно проявляти відвертість щодо почуттєвих надбань, які визначають ціннісну сутність людини. Ці надбання мають складати її особистісну позицію, яку вона мусить утвердити й відстоювати, незважаючи на ті чи інші ситуативні обставини. (І.Д,Бех). Совісна людина схильна до вчинку Я – центрованості. (І.Д,Бех). Вона ініціативна, готова взяти на себе більшу частину роботи, прийти на допомогу іншим, а не перекладати відповідальність на когось. Як моральна риса прояву совісної поведінки людини виступає совісливість. Критеріями для визначення совісливості є свідомо покладена на себе відповідальність за прийняте рішення, здатність орієнтуватись на партнера по діяльності, діяти незалежно від присутності зовнішнього контролю, здатність до саморегуляції поведінки. Факультативний курс “Основи гуманістичної моралі” передбачає врахування вікової специфіки школярів та спрямування його на засвоєння етичних понять і категорій, їх інтеріоризацію в процесі практичної діяльності та поведінки. Він сприятиме розширенню уявлень учнів про гуманістичні цінності людства. Тому його зміст водночас включає і ознайомлення школярів з гуманістичними цінностями основних релігійних конфесій України – християнством, ісламом, іудаїзмом та ін., здатними значно підвищити аргументованість моральної освіти, сприяти подоланню міжконфесійного відчуження, виробленню толерантності, віротерпимості, неприйняття релігійного екстремізму. Підсумовуючи вище сказане, слід зазначити, що вирішення завдань виховання гуманістичних цінностей учнів 1-9 класів визначається, перш за все, їх педагогічною інтерпретацією. Педагогічна функція цінності реалізується в її орієнтуючій, спрямовуючій ролі в життєдіяльності особистості і проявляється як “вісь свідомості”, саморегуляції її поведінки нині і в майбутньому. Тому факультативний курс “Основи гуманістичної моралі” виконує функції: - 1-4 класи – поступового занурення дітей у світ етичних категорій, постійного ініціювання усвідомлення дитиною зв’язку свого особистісного “Я” з оточуючою дійсністю, здатності здійснення вибору добра на противагу злу; - 5-6 класи – розширення ціннісного спектру життєвих явищ, розвитку здатності сприймати себе, своє “Я”, усвідомлення своєї індивідуальності та неповторності як носія української ментальності; - 7-8 класи – розвитку і утвердження почуття дорослості, формування особистісної автономії, власної гідності, внутрішніх критеріїв самооцінки, культури морального вчинку і відповідальності перед собою та суспільством; - 9 класи – вироблення критичного способу мислення, динамічності та багатомірності сприйняття оточуючої дійсності, здатності знаходити гуманістичну сутність в різноманітних етичних концепціях, виявляти свою особистісну позицію громадянина, патріота, гуманіста, активного суб’єкта розбудови громадянського суспільства та правової демократичної України. Методи гуманістичного виховання школярів Ефективність гуманістичного виховання значною мірою залежить від спрямованості виховного процесу, форм та методів його організації. Провідним методом виховання гуманістичних цінностей на факультативних заняттях є метод творчого етичного діалогу (полілогу) коли вчитель і учень (учні) спільно шукають і знаходять відповіді на питання, що дає можливість послідовної самореалізації особистісних сил. Побудова діалогічної взаємодії педагога з дітьми грунтується на сюжетній, проблемній основі, яка охоплює сукупність психолого-педагогічних прийомів і способів стимулювання учнів до думки, дії, рішення, вчинку, забезпечуючи тим самим прояв суб’єктної сутності особистості. Сюжетна, проблемна основа етичного діалогу визначається у відповідності з віковими та індивідуальними особливостями учнів. Її розвиток спрямований на опосередкований вплив через емоційне насичення занять різноманітними методичними формами залучення дітей до гри, тестів, практичних ситуацій морального характеру, які базуються на власному досвіді вихованців. Виховний сенс етичного діалогу на факультативних заняттях, на відміну від уроку спрямований не стільки на засвоєння знань, скільки на актуалізацію творчого потенціалу мислення, почуттів, обгрунтованого осмислення моральної проблеми. Квінтесенцією етичного діалогу є вихід на моральний вибір, постійну рефлексію відносно своєї поведінки, вчинків, розвиток потреби учнів у моральному самовдосконаленні. Серед методів і прийомів гуманістичного виховання на факультативних заняттях важлива роль належить активним методам, що грунтуються на демократичному стилі взаємодії, спрямовані на самостійний пошук істини та сприяють конструктивно-критичному способу мислення, здатності розрізняти добро і зло в повсякденному житті, протистояти аморальним спокусам. До таких методів належать: соціально-рольові ігри, соціодрама, метод відкритої трибуни, морально-психологічні тренінги, інтелектуальні аукціони, “мозкові атаки”, метод аналізу соціальних ситуацій з моральним характером, ігри – драматизації тощо. Особливістю цього факультативу є його зв’язок з предметами гуманітарного циклу, де розглядаються окремі моральні проблеми. Втім, для процесуального сходження особистості до гуманістичного ідеалу цієї інтеграції не достатньо. Для цього потрібно в якості обов’язкового компоненту активізувати і об’єднати в єдине ціле навчальну, факультативну і позаурочну виховну діяльність, оскільки в останній забезпечується накопичення та реалізація морального досвіду учнів, здатність в повсякденному житті проявляти доброту, відповідальність, совість, толерантність та інші чесноти. Функції позакласної діяльності в гуманістичному вихованні школярів Специфіка формування у вихованців гуманістичного світогляду, забезпечення суб’єктної позиції особистості в ціннісному ставленні до дійсності, що реалізується в спілкуванні, діяльності, в пізнанні себе, в побудові образу “Я” дає можливість виокремити його провідні функції і розглянути їх у двох площинах з боку соціальних та особистісних потреб. З точки зору реалізації соціальних потреб першочерговою є функція світоглядної орієнтації на основі засвоєння гуманістичної моралі – забезпечення безперервного етичного розвитку учнів, залучення їх до активного процесу оволодіння гуманістичними цінностями. Доповнюючи попередню, функції детерміновані потребами й інтересами особистості, мають низку специфічних особливостей, що дає можливість виділити їх у самостійну групу. Рекреаційна функція – забезпечення доречного, емоційно привабливого дозвілля, регенерації і спілкування учнів у одночасному процесі їхнього особистісного розвитку. Різноманітність і насиченість видів діяльності, а отже, й ролей виконують стосовно школяра роль стимулятора його самодіяльності, самовираження, самовиховання. Через цю діяльність відбувається розширення духовного світу індивіду в дусі гуманістичних ідеалів і цілей, згуртування школярів навколо дозвіллєвих інтересів, динамізація етичних потреб особистості. Компенсаторна функція – надолуження прогалин у етичній освіті, забезпечення творчого зростання і активності особистості. Водночас вона пов’язує моральний і світоглядний розвиток особистості, з формуванням її потенційної готовності до вияву власних гуманістичних цінностей. До цієї функції примикає релаксаційна функція, що робить акцент на забезпеченні позитивного морального мікроклімату, зняті напруги, конфліктності у міжособистісних стосунках. Ціннісно-орієнтаційна функція. Надзвичайно важлива в особистісному відношенні: вона допомагає шукати і знаходити життєві орієнтири, гуманістичні ідеали, що мають силу наочного прикладу і зразка вдосконалення та змін у власному розумінні образу “Я” у світі. Рефлексивна функція – переведення гуманістичних цінностей суспільства у план поведінки особистості та регуляція етичних взаємин. Інтеграція навчальної діяльності та факультативних занять з етики з позаурочною виховною діяльністю забезпечать процесуальність сходження особистості до гуманістичного ідеалу. Психолого-педагогічні умови виховання гуманістичних цінностей школярів Стратегічними умовами проектування процесу виховання гуманістичних цінностей виступають: - відповідність виховної практики концептуальним засадам особистісно орієнтованої гуманістичної моделі етичного виховання; - стимулювання ініціативи всіх суб’єктів виховного процесу; - створення необхідних умов для різнобічної життєдіяльності, життєтворчості молодої людини; - забезпечення успішності підростаючої особистості в освоєнні гуманістичних цінностей, її самоствердження, захищеності і підтримки; - створення ситуацій різноманітних позитивних емоційних переживань суб’єкта в предметній, комунікативній діяльності, спрямованих на суспільно значуще особистісне самовизначення та інтелектуально-моральний розвиток; - моніторинг змін індивідуальних якостей вихованців; - створення умов для прояву суб’єктом життєвої активності вищого по-рядку, тобто його смислотворчості; установка на позитивний суб'єкт-ний досвід вихованця /досвід самовизначення, досвід творчості, дос-від комунікації як кооперації, установка на іншого/; - створення "духу" школи на основі різнопланового недирективного, неформального, морального, особистісного спілкування як специфіч-ної форми людських відносин. Для таких відносин характерні діало-гічна доброзичливість, співтворчість педагога й дитини. Подібні відносини передбачають духовну атмосферу, у якій “розлиті” смисло-життєві цінності, які в свою чергу вимагають розумності "вибору" як вільної діяльності вихованця. Тут має бути також наявним його просування в своєму розвитку і саморозвитку; поєднання розумного утилітаризму і морально-духовних устремлінь; - утвердження позиції школяра як рівноправного учасника педагогічного процесу; як наслідок - виникнення неформального, доброзичли-вого мікроклімату в педагогічній спільності, інтерес педагогів до освоєння гуманістичних технологій, в основі яких здійснення “єдності життя і виховання дитини”; - створення стимулюючого і розвивального середовища на основі визначення мети, цінностей, норм, принципів, завдань, напрямів виховних програм діяльності відповідно до потреб, інтересів учнів, а також використання культурно-духовних можливостей конкретного середовища – створення організаційно-діяльнісної структури, що забезпечує розв’язання цих завдань – відбір засобів, методів, способів організаційно-педагогічної діяльності – реалізація особистісно-орієнтованого процесу виховання – оцінювання діяльності та її впливу на виховний процес – планування перспектив особистісного розвитку учнів. Ефективність гуманістичного виховання й розвитку учнів 1-9 класів підвищується якщо: - впроваджується цілісний підхід до використання гуманістичних цінностей як засобу виховання і розвитку учнів; - якщо відбудеться систематизація і структурування змісту програм виховання гуманістичних цінностей учнів 1-9 класів, що базується на засадах гуманістичної етики; - якщо виховний процес здійснюється в широкому контексті духовної культури школи; - якщо особистісно орієнтована технологія сприяє реалізації психоло-гічного механізму формування цінностей гуманістичної моралі грома-дянського суспільства; - якщо наукоємний процес взаємодії педагогів і школярів спрямо-ваний на розвиток гуманістичної моральності особистості; - забезпечується створення педагогічно доцільних моральних ситуацій, які б враховували потреби, відчуття, уявлення, емоції, мотиви, здібності дітей, їх реальне життя; стимулюється суб'єктивна позиція вихованця від мети до підсумків; - якщо виховується ціннісно-оцінювальне ставлення до Батьківщини, до світу, до людини, до самого себе; - якщо вихованці беруть активну участь у відродженні національних цінностей України в діяльності, спрямованій на гуманізацію суспіль-ства; - якщо створюється атмосфера творчого вибору і самовдосконалення; - якщо йде орієнтація на добро, обов’язок та совість як базові ка-тегорії моралі громадянського суспільства; - якщо процес виховання будується на основі суб'єкт-суб'єктної взаємодії педагога і вихованців та особистісному підході до них; - спонукає до самопізнання, самовдосконалення, самореалізації особис-тості. Критерії оцінювання моральної вихованості школярів Оцінюючи результати навчально-виховної діяльності школярів, слід виходити з пріоритетної спрямованості факультативу на формування системи гуманістичних цінностей та моральної вихованості, яка включає: - когнітивний компонент – уявлення про етику та мораль, гуманістичні цінності суспільства і риси характеру особистості; знання правил спілкування, ставлення, поведінки; - процесуально-діяльнісний компонент – прояв культури моральної дії: спроможність на гуманний вчинок, уміння спілкуватись і розв’язувати конфліктні ситуації, співчутливий відгук на переживання іншого, вживання етикетних форм, хороших манер, які сприяють створенню атмосфери доброзичливості, делікатності, такту; готовність брати участь у публічних дебатах, дискутувати і робити моральний вибір в умовах реального життя; - ціннісно-смисловий компонент – прояв інтересу до внутрішнього світу людини, доцільне використання прийомів і способів і способів пізнання іншої людини. Ціннісне ставлення до себе прагнення до самовдосконалення; - рефлексивний компонент – прояв моральної рефлексії, самооцінки особистісних якостей, саморегуляції поведінки, усвідомлення себе як індивідуальності, носія соціальних ролей.
| ||||
С 1992 года по решению органов местного самоуправления в программу общеобразовательных школ Львовской, Тернопольской и Ивано-Франковской областей в порядке эксперимента был введен предмет "Основы христианской морали". По данным областных и городских управлений образования, на сегодняшний день предметы духовной направленности изучают в 4020 школах Украины. Идею введения в школах предмета "Этика веры" в начале июня подал президент Виктор Ющенко. Он выразил уверенность в том, что Министерство образования и науки Украины за два-три месяца рассмотрит этот вопрос и с 1 сентября введет в школьный курс новый предмет. По словам главного специалиста Главного управления содержания образования Минобразования Раисы Евтушенко, работа по внедрению предмета "Этика веры" идет медленно и тяжело. Разработка программы курса началась 30 июня: в Министерстве образования и науки состоялся круглый стол с участием представителей Всеукраинского совета церквей, на котором обсуждался вопрос создания комиссии для разработки концепции предмета "Этика веры". На нем представители четырех традиционных церквей - Украинской православной церкви Московского патриархата, Украинской православной церкви Киевского патриархата, Украинской грекокатолической церкви и Украинской римско-католической церкви - заявили о том, что в состав комиссии не должны входить представители протестантских и евангелистских церквей. Через некоторое время межконфессиональные споры были улажены: в Минобразования заявили, что к работе над концепцией будут подключаться представители всех официально зарегистрированных религиозных организаций Украины. Еще одним проблемным вопросом стало содержание нового предмета. Часть экспертов заявила, что следует ограничиться введением в школьную программу курса этики, в составе которого детально рассмотреть историю и основы главных мировых религий. По их мнению, такой курс не будет противоречить Конституции Украины, в которой задекларированы принцип свободы совести и отделение школы от церкви. В ответ Министерство образования своим указом от 26 июля ввело в школьную программу предмет "Этика", который с 1 сентября является обязательным для изучения в 5-6 классах. Тем же указом предусмотрено введение в общеобразовательных школах факультативного курса религиозной проблематики. Для разработки программы курса министерство намерено воспользоваться опытом западноукраинских и крымских школ, в которых подобный предмет уже изучается. В беседе с корреспондентом Ъ проректор по иудаике Международного Соломонова университета Леонид Мацих порекомендовал министерству обратить внимание на опыт Германии: "У немцев курс религиоведения разделен на равные блоки по основным мировым религиям. Каждый тематический блок преподают светские лица, исповедующие ту религию, о которой рассказывают школьникам. Кроме теоретических занятий, в курс обучения входят экскурсии в храмы различных конфессий". На вчерашнем заседании группы экспертов были представлены шесть альтернативных концепций курса. По словам главы комиссии по подготовке концепции, директора Института проблем воспитания Академии педагогических наук Украины Ивана Беха, все представленные проекты направлены на "преодоление глубочайшего кризиса духовности, который наблюдается у украинской молодежи". Концепции содержат расшифровку основных понятий курса и принципы его преподавания в школе. Господин Бех пообещал, что все концепции будут рассмотрены и в ноябре комиссия представит общественности проект концепции предмета, но не назвал точные сроки введения курса в школьную программу. Не назвал их и научный консультант президента Украины по вопросам религии Александр Саган. "Тут нельзя устанавливать какие-то сроки. Кроме того, что курс нужно разработать, его еще нужно адаптировать для различных регионов страны и подобрать квалифицированных преподавателей. Где-то они появятся сразу, а некоторым школам, возможно, придется подождать. Не обязательно вводить курс христианской этики повсеместно в одно и тоже время", - сказал господин Саган. Мария ХАЛИЗЕВА 5 октября 2005 г. источник: Interfax
| ||||
| <<< Предыдущая стр. Следующая стр. >>> || Страницы: 1 2 3 4 5 | ||||
| Лента | Форум | Что такое атеизм? | О сайте | Switch to English | Е.К. Дулуман | |
